Без категорії
00
Дай мені, прошу, привід: історія Насті, яка розлюбила свого чоловіка, але несподівано дала шанс їхній родині — шлях від байдужості до надії у сучасній українській сім’ї
Гарного дня, Денис нахилився і торкнувся губами її щоки. Уляна машинально кивнула. Щока залишилася сухою
ZigZag
Без категорії
00
Таємниця старої листівки: історія Наталки Соколової між київськими вечорами і спогадами із Соснового Бору, яке змінить усе, коли загадкова новорічна картка з минулого потривожить її серце перед святами
Таємниця старої листівки За три дні до того, як у моєму житті зявився пожовклий конверт, я, Соломія Гаврилюк
ZigZag
Без категорії
00
Мені здається, кохання пішло: як Анна та Дмитро будували життя разом, а через 15 років вона зрозуміла, що вже не кохана – історія розставання, яке важко пережити, але ще важче залишитись в минулому
Мені здається, кохання минуло Ти найгарніша дівчина на всьому факультеті, сказав я тоді, простягаючи
ZigZag
Без категорії
02
Жодних чарів: Новий рік, катастрофи на кухні, рудий кот Базилік, заливне від тітки Галі, записки від бабусі Валі й справжнє родинне диво під ялинкою
Жодної магії Новий рік насувався стрімко й нестримно, мов потяг “Інтерсіті” на повній швидкості.
ZigZag
Без категорії
01
Мені здається, кохання пішло: як Анна та Дмитро будували життя разом, а через 15 років вона зрозуміла, що вже не кохана – історія розставання, яке важко пережити, але ще важче залишитись в минулому
Мені здається, кохання минуло Ти найгарніша дівчина на всьому факультеті, сказав я тоді, простягаючи
ZigZag
Без категорії
017
«Два тижні, щоб зібрати всі речі й знайти інше житло». Дочки образились
“Два тижні на збори всіх своїх речей і пошук іншого житла”. Дочки образились Ганна рано залишилася
ZigZag
Без категорії
03
Відлуння у новорічній тиші: як Олександра Іванівна зустріла самотній Новий рік у реабілітаційному центрі й знайшла несподіване тепло людського слова
Ехо в ночі До реабілітаційного відділення Лариса Богданівна потрапила за два тижні до Різдва.
ZigZag
Без категорії
00
Йому вже 35 років, а він досі без дружини й дітей: історія мами, яка все життя присвятила синові, а тепер шкодує, що надмірна опіка завадила йому стати самостійним чоловіком Минулого тижня я з сином була в будинку своєї свекрухи. Там у гостях якраз була її давня подруга, яка цілий день проводила з моїм сином. — Шкода, що в мене досі немає онуків, — сумно сказала вона. Подруга моєї свекрухи народила сина вже після 30-ти. Вона обожнювала довгоочікувану дитину й усе йому дозволяла. Коли хлопчику було кілька років, чоловік помер, тож мати виховувала сина сама й тяжко працювала на двох роботах. Коли сину виповнилося 35, жінка наважилася спитати, коли ж варто чекати онуків. Він спокійно відповів: «Ніколи». Син вважав, що в усьому винне її виховання — мовляв, вона зробила його інфантильним. — Я звик до простого життя. Жодна дівчина не захоче бути для мене другою матір’ю, — сказав чоловік. Він додав, що його все влаштовує, й він нічого не змінюватиме задля когось. — Мені більше ніхто не потрібен, крім тебе, — додав син. — Я не навчила його найголовнішому — бути чоловіком! — зізналася жінка. А ви згодні, що материнська любов може не лише оберігати, а й заважати дитині стати самостійною особистістю? Чекаю на ваші думки в коментарях.
Мені вже 35 років, ані дітей, ані дружини в мене немає Тиждень тому я з сином була в оселі своєї свекрухи у Львові.
ZigZag
Без категорії
065
“Ви просто заздрите моєму щастю!” — Мамо, ти серйозно? Ресторан «Прага»? Це ж щонайменше п’ять тисяч гривень за вечерю! На одну людину. Ігор кинув ключі на полицю так, що вони з дзвоном відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де перемішувала соус, й одразу помітила побілілі суглоби пальців чоловіка, який судомно стискав телефон. Він ще кілька хвилин уважно слухав маму, потім, вилаявшись, різко скинув дзвінок. — Що сталося? Замість відповіді Ігор тяжко впав за кухонний стіл і втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула плиту, витерла руки об рушник і сіла навпроти. — Ігорю… — Мама зовсім з розуму зійшла. Просто збожеволіла на старості років. — Він підняв очі, і Ольга побачила у них таку суміш злості й безпорадності, що серце стиснулося. — Пам’ятаєш, я розповідав про того… Валерія? З танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому — мимохідь, сором’язливо посміхаючись і тереблячи край скатертини. Тоді це виглядало мило: вдова п’ятдесяти восьми років, п’ять років самотності, і от — танцювальний клуб у Будинку культури, галантний кавалер, який уміє гарно закружляти у вальсі. — Так от. — Ігор відсунув тарілку. — Вона його в «Прагу» водила. Тричі за два тижні. Купила йому костюм за сорок тисяч гривень. Минулого вікенду вони їздили в Кам’янець-Подільський — вгадай, хто платив за готель і екскурсії? — Ніна Степанівна. — Бінго. — Він провів долонею по обличчю. — Мама ці гроші роками відкладала. На ремонт, на чорний день. А тепер спускає на чоловіка, якого знає півтора місяця. Капець просто… Ольга замовкла, підбираючи слова. Свекруху вона знала добре — романтична, відкрита, довірлива до наївності. З тих жінок, що вірять у велике кохання навіть після п’ятдесятиріччя. — Послухай, Ігорю… — вона накрила його руку своєю. — Вона доросла людина. Це її гроші, її рішення. Не лізь, усе одно зараз вона нікого не чує. — Олю, вона помиляється у всьому! — Так. І має на це право. І взагалі, мені здається, ти перебільшуєш. Ігор смикнув плечем, але не відсахнувся. — Мені просто боляче дивитися, як вона… — Знаю, любий. Але ти не можеш прожити її життя за неї. — Ольга погладила його по зап’ясті. — Вона мусить нести відповідальність сама. Навіть якщо нам це не подобається. Врешті-решт, вона цілком адекватна. Ігор похмуро кивнув. …Два місяці пробігли швидко. Розмови про Валерія поступово зникли — свекруха дзвонила рідше, говорила ухильно, ніби щось приховувала. Ольга вирішила, що роман згас сам собою, й перестала хвилюватися. Тому, коли в неділю ввечері пролунав дзвінок у двері й на порозі з’явилася Ніна Степанівна, Ольга не одразу зрозуміла, що відбувається. — Діти! Мої дорогі діти! — свекруха влетіла в квартиру, залишивши по собі шлейф солодких парфумів. — Він зробив мені пропозицію! Дивіться! Дивіться ж! На пальці виблискувала обручка з крихітним камінчиком. Дешева, але Ніна Степанівна дивилася на неї так, ніби там сяяв діамант. — Ми одружуємось! Наступного місяця! Він такий, такий… — Вона приклала долоні до щік і сміялася — дзвінко, по-дівочому. — Я ніколи не думала, що в моєму віці… І що я ще колись відчую це… Ігор обійняв маму, і Ольга зауважила, як розслабились його плечі. Може, не все так погано. Може, Валерій справді любить її, і вони дарма переживали. — Вітаємо, мамо. — Ігор відсунувся, усміхаючись. — Ти заслуговуєш на щастя. — А я вже й квартиру на нього переписала! Тепер ми справжня сім’я! — вигукнула Ніна Степанівна, і час наче завмер. Ольга перестала дихати. Ігор сіпнувся, ніби наштовхнувся на стіну. — Що… що ти сказала? — Квартиру. — Свекруха махнула рукою, не помічаючи їхніх облич. — Ну, щоб він знав, що я йому довіряю. Це ж любов, діти, справжня любов! А любов будується на довірі. Тиша була такою густою, що було чути, як цокають годинники у вітальні. — Ніно Степанівно, — Ольга заговорила дуже повільно й обережно. — Ви переписали квартиру на чоловіка, якого знаєте три місяці? До весілля? — І що? — Свекруха випрямила підборіддя. — Я йому вірю, він добрий і порядний. Він не такий, як ви думаєте. А ви про нього поганої думки, я знаю. — Ми нічого не думаємо, — Ольга зробила крок вперед, — але це… Можна було б дочекатися реєстрації. Навіщо поспішати? — Ви нічого не розумієте! Це… це доказ мого кохання. — Ніна Степанівна склала руки на грудях. — Що ви знаєте про справжні почуття? Про довіру? Ігор нарешті розтиснув зуби: — Мамо… — Ні! — Вона тупнула ногою, і Ольга раптом побачила не зрілу жінку, а вперту дівчину-підлітка. — Я нічого не хочу чути! Ви просто заздрите моєму щастю! Ви хочете все зіпсувати! Свекруха розвернулася й вилетіла з квартири, зачепивши плечем косяк. За секунду двері гримнули, й скло у серванті затремтіло… …Весілля відгуляли скромно — районний РАЦС, сукня з секонд-хенду, букет із трьох роз. Але Ніна Степанівна сяяла так, ніби виходила заміж у Софійському соборі. Валерій — кремезний чоловік із залисининою й олійною посмішкою — поводився бездоганно. Цілував руки нареченій, присував стілець, наливав шампанське. Ідеальний жених. Ольга спостерігала за ним з-за келиха. Щось не так. Очі. Коли Валерій дивився на Ніну Степанівну, зіниці залишались холодними, розрахунковими. Професійна ніжність. Виставна турбота. Вона промовчала. Який сенс говорити, коли все одно не чують? …Перші місяці Ніна Степанівна дзвонила щотижня — захлинаючись захватом, перелічувала ресторани й театри, куди водив її чудовий чоловік. — Він такий уважний! Вчора приніс троянди — просто так, без приводу! Ігор слухав, кивав, потім клав слухавку й довго сидів мовчки, втупившись у порожнечу. Ольга не докучала розмовами. Чекала. Рік минув непомітно. А потім — дзвінок у двері… Ольга відчинила й побачила на порозі жінку, яку ледь упізнала. Свекруха постаріла на десяток років: зморшки поглибшали, очі впали, плечі згорбилися. В руках — пошарпана валіза. Та сама, з якою вона їздила у Кам’янець. — Він мене вигнав. — Ніна Степанівна всхлипнула. — На розлучення подав і вигнав. Квартира… тепер його. За документами. Ольга мовчки відійшла, впускаючи її в дім. Чайник закипів швидко. Свекруха сиділа в кріслі, обхопивши чашку обома руками, й плакала — тихо, безнадійно. — Я так його любила. Я все для нього робила. А він… він просто… Ольга не перебивала. Гладила свекруху по спині та чекала, поки сльози скінчаться. Ігор повернувся з роботи за годину. Зупинився в дверях, побачив матір — і його обличчя скам’яніло. — Сину. — Ніна Степанівна піднялася, простягла до нього руки. — Синочку, мені нема де жити… Ти ж не залишиш мене? Виділи кімнату, я багато місця не займу. Діти мають дбати про батьків, це ж… — Стоп. — Ігор підняв долоню. — Стоп, мамо. — У мене грошей нема. Зовсім. Я все на нього витратила, до копійки. Пенсія маленька, ти ж знаєш… — Я попереджав. — Що? — Я попереджав тебе. — Ігор сів на диван, важко, ніби йому на плечі навалили мішок з камінням. — Казав: не поспішай. Казав: дізнайся людину. Казав: не переписуй квартиру. Ти пам’ятаєш, що мені відповіла? Ніна Степанівна опустила очі. — Що ми не розуміємо справжнього кохання. Що заздримо твоєму щастю. Я все чудово пам’ятаю, мамо! — Ігорю… — спробувала втрутитися Ольга, але чоловік похитав головою. — Ні. Хай почує. — Він повернувся до матері. — Ти доросла жінка. Ти зробила свій вибір. Ти проігнорувала всіх, хто намагався тебе зупинити. А тепер хочеш, щоб ми розгрібали наслідки? — Але я ж твоя мама! — Саме тому я злюся! — Ігор підскочив, і голос урвався на крик. — Я втомився, мамо! Втомився дивитися, як ти спускаєш життя в унітаз, а потім біжиш до мене з простягнутою рукою! Ніна Степанівна згорбилася, стала маленькою й жалюгідною. — Він мене обдурив, синочку. Я ж справді любила, вірила… — Вірила. — Ігор провів рукою по волоссю. — Вірила так, що віддала квартиру чужому дядькові. Геніально, мамо. Просто геніально. А нічого, що цю квартиру купив тато! — Пробач мені. — Сльози знову потекли по її щоках. — Пробач. Я була сліпа, я знаю. Але, благаю… дай мені ще один шанс. Я більше ніколи… — Дорослі люди відповідають за свої вчинки. — Ігор говорив тепер тихо, втомлено. — Ти хотіла самостійності? Ось вона. Шукай житло сама. Шукай роботу. Влаштовуйся, як знаєш. Ніна Степанівна пішла в сльозах, голосно схлипуючи на сходовому майданчику. Ольга провела всю ніч біля чоловіка — мовчки, просто тримаючи його за руку. Ігор не плакав. Лежав, дивлячись у стелю, й час від часу тяжко зітхав. — Я правильно вчинив? — запитав він на світанку, коли за вікном почало світати. — Так. — Ольга погладила його по щоці. — Жорстко. Боляче. Але правильно. Вранці Ігор подзвонив матері й зняв для неї кімнату в гуртожитку на околиці. Заплатив наперед за пів року. Це була остання допомога, яку він погодився надати. — Далі сама, мамо. Сама. Так, якщо надумаєш подавати до суду — допоможемо й профінансуємо. Але жити у нас — ні… Ольга слухала цю розмову й думала про справедливість. Про те, що іноді найжорстокіший урок — єдиний, який спрацьовує. Свекруха дістала те, на що заслуговувала своєю сліпотою. І від цієї думки на душі було водночас гірко й спокійно. А ще їй не полишало відчуття, що це ще не кінець, і все якось налагодиться. Хоч і невідомо як, але налагодиться… “Ви просто заздрите моєму щастю!”
Мамо, ти серйозно? Ресторан «Біла акація»? Це ж мінімум вісім тисяч гривень за вечерю! На людину!
ZigZag
Без категорії
00
Батьківське серце. Оповiдання Вдячна за вашу підтримку, вподобайки, щирі відгуки і підписку; окремо велике спасибі від мене та моїх п’яти котиків за донати! Буду дуже рада, якщо ділитиметесь улюбленими оповіданнями у соцмережах — це особливо надихає автора! – Чого це ти зранку похмура? Посміхнись, ходімо снідати! Чоловік сонно зайшов на кухню, нарешті — вихідний. На плиті смажилася яєчня з беконом, а дружина розливала чай. Вона поклала йому на тарілку більшу частину яєчні й шматочок хліба — Їж, бери виделкою! – Я не зрозумів, Наталю, я щось не так зробив? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили, обидва… Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч, почала їсти, але без апетиту. – Дочка й син виросли; ми собі у всьому відмовляли, поки їх ростили, такі вже часи були. Підтримували їх — а нас хто підтримає, хоча б словом? У них вічно якісь проблеми: то життя нецікаве, то грошей не вистачає. І в Свєти, і в Діми — одне ниття. – З чого ти це взяла? Аркадій Іванович доїв яєчню і з насолодою намазував масло на свіжий хліб, а зверху — варення. – Тобі добре, вони ж мені все це пишуть, матері. Діма вчора з сім’єю хотів у боулінг піти — грошей просив до зарплати, а я розсердилась і не дала. Так образився… А перед цим Свєта дзвонила: кар’єра співачки не складається, настрій жахливий. Я вже й не знаю, співати для душі — добре, але й працювати треба! Вона ж хоче тільки співом заробляти, а не виходить. Та ж не всім це дано… Давно пора зрозуміти й на роботу піти. І взагалі — в дитинстві вони з Дімкою так дружили, а тепер ледь спілкуються! Наталя Львівна відсунула остигаючу яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, все налагодиться… Ми ж також були молодими — пригадай, — почав заспокоювати Аркадій. – Що ти таке кажеш, Аркашо, це ти пригадай краще! Ми жили скромно й всьому раділи. Дімка народився — щастя. Коляску і ліжечко подруга дала, сестра — пелюшки й повзунки від старшого сина. Усе ношене, але ніби нове: діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! Коли “Жигулі” шістку купили — гордість була страшенна, у дворі під будинком накрив гараж, почувалися багатими! А нашим, бач, якщо за кордоном не були, то й життя немає. Невже ми їх цьому вчили? – Часи такі, Наталя, багато спокус; молоді ще, зрозуміють, почекай. – Ех, тільки щоб не пізно… Усе життя промайне в гонитві за грошима — а вони й не помітять… Ось подивлюся у дзеркало — невже це я, вже бабуся! Та й ти вже дід… Розмову обірвав дзвінок сина Діми. – Знову щось… — Наталя Львівна взяла телефон — і очі її округлилися, вона схопилась з місця: – Аркадію, вдягайся швидше, наш Дімка у лікарню потрапив, сусід його по палаті дзвонив! – Що сталося? — Аркадій Іванович теж схопився, став поспіхом збиратися. – Точно не зрозуміла, кажуть, “болгаркою” руку порізав — диск тріснув… Здається, кисть пришивають, аби все обійшлося, лише б він без кисті не залишився! Хутчіше, поїхали! Обидва вдяглися нашвидкуруч — ще не старі, але вже й не молоді, стривожені батьки. І побігли, все забувши, в лікарню до сина… Поки бігли, Світлана подзвонила: — Мамо, я в обід зайду до вас, добре? — Заходь, доню. Мабуть, ми вже повернемося, — задихано вигукнула Наталя Львівна дочці й, не дослухавши відповідь, побігла за Аркадієм на зупинку… У лікарні їх одразу заспокоїли — руку врятувати вдалося, але поки що до сина не пустять. — Поки не пустите — не підемо, будемо чекати! — Наталя Львівна сіла в холі, Аркадій Іванович — поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана й кинулась до батьків. — Мамо, ну чого ви такі засмучені? Все минулося! Дімка на підробіток залишився: машини ремонтував — диск розвалився, руку порізав, але все зашили, пальці рухаються! У вас вигляд жах якийсь — все добре, справді! — Звідки ти знаєш? — тільки й прохопилася Наталя Львівна. — Ми з Дімкою завжди спілкуємось, і з його дружиною Лєною — теж. І допомагаємо одне одному, чому? — Бо думали, ви взагалі не спілкуєтесь, чому нічого не розповідали? — пояснив Аркадій Львович. — Тату, ви ж завжди такі сильні, все можете здолати — ось і не засмучуємо вас зайвий раз, — усміхнулася Світлана. — І взагалі — ви виглядаєте молодо, ми не втручаємось — щоб ви нарешті для себе пожили… — Ох вже ви й придумали… Я вже думала, що вам зовсім до нас байдуже, — теж усміхнулась Наталя Львівна. — Та що ти, мамо! Ваше покоління — якісь суперстійкі люди. Ми намагаємося бути схожими, але не завжди вдається, та ми дуже стараємося, розумієте? Батьки всміхнулись, очі вже не такі стурбовані. — Мамо, тату, я ж хотіла розповісти — на роботу влаштувалася! А на співи на різні заходи запрошують: то у садочку, а вчора у пансіонаті для літніх людей співала — так аплодували! Одна бабуся навіть заплакала: дочка у неї — відома співачка, а по світу їздить, мама сама живе, жах… Свєта раптом обійняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… Медсестра дозволила ненадовго зайти до сина. Наталя Львівна ледве не розплакалась, та Діма стримано сказав: — Мамо, заспокойся: все вже позаду, не переживайте! Тату, ти ж сам розповідав, як у гаражі, де машина стояла, осине гніздо було: тебе ж тоді так покусали, що в лікарню лягав — ледве вижив! Буває всяке. Як випишусь — приходьте до нас Новий рік святкувати, а то останнім часом нечасто бачимося, добре? Свєта, до речі, хоче з хлопцем своїм вас познайомити, ще не встигла розповісти… Додому Наталя Львівна і Аркадій Іванович поверталися пішки — вирішили трохи пройтися. Не старі, але вже й не молоді батьки. Ох і це ж батьківське серце — завжди болить за дітей. Все здається, що у інших діти як діти, хочеться, щоб свої були кращі, жили правильно й слухалися батьків. А у них — свій шлях, яким би він не був… І наші діти — хороші, бо вони ж — наші діти…
Батьківське серце Дякую вам щиро за підтримку, вподобайки, небайдужість і добрі коментарі до моїх оповідань
ZigZag
© 2026 ZigZag