Протягом багатьох років я був мовчазною тінню серед полиць великої міської бібліотеки. Мене звали Степанія
А ще вона зрозуміла, що свекруха не така вже й підступна жінка, як здавалося всі ці роки: історія Надії, яка тридцятого грудня залишилась одна вдома, поки чоловік Діма пішов на полювання, син у бабусі, і, піддавшись смутку, вирішила сходити до шкільної подруги Ірки — зустріла там свою першу любов, але наступного ранку, після нічного пригоди, вдома її чекав сюрприз і несподівана підтримка від свекрухи Зінаїди Петрівни, яка виявилася союзницею в найважчу мить. А ще Надія усвідомила, що свекруха не така вже й шкідлива жінка, як вона думала всі ці роки.
3:10 ночі. Тільки-но заховала очі після безсонної ночі, як мій старий мобільний несподівано завібрував
НЕВТЕРПІННЯ ДО ЩАСТЯ Оленка мріяла про щастя у другому шлюбі. У невдалому вона вже побувала.
Ти не заслужила Мені здавалося, що після розлучення я вже нікому не зможу довіряти, Андрій крутив у пальцях
Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець! Олеся влетіла на кухню із залишком кольорового олівця в руці
— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи.
— Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама.
— Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років?
— Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити?
— Завести собаку.
— Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш.
— Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну…
Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи.
— Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його:
— Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це?
— Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте!
— Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі?
— А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні…
— Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою.
— Обов’язково таку? — зморщився Мишко.
— Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч.
— Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати.
У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки.
До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках.
— Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо…
— А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити.
Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір.
Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою:
— Мишко, дивись.
Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром.
— Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів.
Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося.
— Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось.
Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком.
— Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть.
А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому.
Зненацька песик пискнув.
Мишко завмер, цуценя заскиглило.
Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів:
— Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе!
— Як — так?
— Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо!
Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд.
І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею.
Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка.
“Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини” Мамо, мені ж вже десять років, так? несподівано запитав Михась, повертаючись зі школи того весняного дня.
Єдиний чоловік у родині Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона
Мені 45 років. Більше не приймаю гостей у себе вдома
Дехто, коли приходить у гості, забуває, що вони гості: поводяться неввічливо, дають поради і не поспішають додому.
Раніше я була дуже гостинною, але швидко змінила своє ставлення. Переступивши поріг сорока років, я припинила кликати гостей додому. Для чого мені це? Дратує мати таких відвідувачів.
Останній день народження святкувала в ресторані — це мені дуже сподобалося, тепер завжди так робитиму. Зараз поясню, чому.
Організувати свято вдома — дорого. Навіть на звичайну вечерю витрачаєш немало грошей, а якщо готуєш святкову зустріч — сума ще більша. Гості приходять із символічними подарунками, адже зараз складні часи. Потім засиджуються до пізньої ночі. Я хочу відпочити, а не мити гори посуду й прибирати.
Я більше не чекаю нікого в стінах своєї квартири. Прибираю і готую, коли мені зручно. Раніше після свят вдома почувалася стомленою й пригніченою. Тепер після свят у мене є час спокійно прийняти ванну й лягти спати раніше.
Маю багато вільного часу й ціную його. Друзі можуть зайти на чай — я не переймаюся, що в мене немає смаколиків. Тепер вільно висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити, прямо натякаю на вихід. Може, це й не виглядає гарно, але мене це не турбує. На першому місці — мій комфорт.
Найдивовижніше те, що ті, хто любить ходити в гості, самі майже ніколи не кличуть до себе. Їм легше святкувати на чужій території без турбот про прибирання та готування.
А ви приймаєте гостей? Ви вважаєте себе гостинною людиною? Мені 45 років, і я більше не приймаю гостей у своїй квартирі Іноді здається, що коли люди заходять у
– Ми трохи поживемо у тебе, бо не маємо грошей орендувати квартиру! – сказала мені моя подруга. Я дуже енергійна жінка: хоч мені вже 65 років, я не втомлююся подорожувати Україною, відкривати нові місця та знайомитися з надзвичайно цікавими людьми. З ностальгією згадую молодість, коли ми могли їздити куди заманеться — і на Чорне море, і у Карпати, і навіть сплавлятися Дніпром чи подорожувати з друзями у наметах. І для цього не потрібно було багато грошей. Але зараз ті часи вже в минулому.
Я завжди обожнювала заводити нові знайомства — біля моря, у театрі, просто на вулиці. З багатьма подругами спілкувалася довгі роки. Одного разу влітку у маленькому пансіонаті я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми навіть стали подругами. Пройшло кілька років — зрідка обмінювалися листівками зі святами. І ось одного дня я отримала дивний телеграм: “О третій ночі приїжджає потяг. Зустрінь мене на вокзалі!” Від кого? Нічого не підписано.
Звісно, ми з чоловіком нікуди не поїхали. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила і оторопіла — на порозі стоїть Оксана з двома доньками-підлітками, бабусею та чоловіком, усі з купою речей! Ми з чоловіком були шоковані. Та пустили їх у дім…
Оксана одразу сказала:
— Чому ти нас не зустріла? Я ж надіслала телеграму! Та й таксі у Києві недешеве!
— Вибач, я навіть не знала, хто її відправив…
— Ну от, я знала твій адрес. Тепер я приїхала.
— Але я думала, ми просто будемо іноді переписуватися!
З’ясувалося, старша дочка вступає в університет і вся родина приїхала на підтримку. Оксана заявила:
— Ми поживемо у тебе, бо немає грошей на оренду! Тим паче ви живете майже в центрі Києва!
Я була шокована, адже ми навіть не родичі! Чому я маю годувати і доглядати за чужою сім’єю? Вони частково приносили продукти, але нічого не готували — все лягло на мої плечі.
Через три дні я не витримала та попросила Оксану з ріднею виїхати. На це вона зчинила страшний скандал, побила посуд, істерично кричала.
Я не могла повірити цьому. Вони поїхали — і забрали мій халат, кілька рушників та навіть вкрали великий казан з голубцями! Як їм це вдалося — не маю уявлення. Казан просто зник!
Так закінчилася наша “дружба”. Слава Богу! Більше я Оксану не чула й не бачила. Тепер сто разів подумаю, перш ніж відкривати двері навіть знайомим людям. Ми залишимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду власної квартири! сказала мені моя подруга.
