Антоніну Степанівну син везе в будинок для ліmніх людей, проте вона не усвідомлює, чому з нею це все відбувається

Дорога. Слизька дорога, орошена дощовою водою. Навколо тільки ліс. Погода залишає бажати кращого. Через важкі чорні хмари, здавалося б, настала ніч. Та тільки на годиннику лише пробила третя дня. На дворі вересень, а тому ще не швидко темнішає.

За кермом невістка Інна. На передньому сидінні син Артем. А позаду сиділа Антоніна Степанівна. Вона вглядалася в ліс, який швидко перебігав. Не могла вона зачепити за щось погляд. Швидкоплинне було лісне полотно. Таке ж, як і життя старої. Воно так само швидкоплинно пробігало перед її очима, поки вона намагалася щось розгледіти в лісній чащі.

Не могла повірити Антоніна Степанівна, що її рідний син покинув її. Не думала вона, що на схилі літ її зрадить єдиний син та віддасть її в будинок для літніх людей. Що не так вона зробила? Недолюбила чи, може, перелюбила? Вона завжди робила все, щоб покращити синове життя. Принаймні все, що могла і що вважала правильним. Так, вона завжди вимагала від нього ідеальних оцінок та поведінки, проте вона хотіла, щоб в майбутньому він став достойним та розумним чоловіком. Антоніна Степанівна всього лише хотіла як краще.

Це сталося неочікувано. Просто. Зранку. Антоніна Степанівна пила свій улюблений чай та їла печиво. Нічого в той день не хвилювало її і не передбачалося ніяких проблем. Аж допоки не прийшов її Артемко та не заявив, що оформив матір в будинок для літніх людей.

-Там лікарі хороші, завжди будуть за тобою глядіти, ліки по рецепту та розкладу будуть давати, колоти, якщо потрібно. Годують п’ять разів на день. А для перекусів є шведський стіл. Тобі там буде набагато краще. Ще й кімната буде своя, окрема, без сусідок всяких. Ми з Інною вже оплатили на пів року твоє перебування.

-Але ж… Я не хочу в той будинок. Я хочу дома бути. Дожити свій вік тут. І потрапити в інший світ хочу в рідній квартирі.

-Мам, там тобі буде краще, і ти завжди будеш під наглядом і матимеш багато уваги. Вдягайся, ми вже і так все вирішили та заплатили.

Стало недобре Антоніні Степанівні. Серце кров’ю стало обливатися та нити болем неприємним. Це не хвороба. І не хворе серце. Це образа та розчарування нахлинули на стару.

Стали згадуватися їй всі моменти, коли крихітний Артем обіцяв, що ніколи не залишить свою матінку. А тепер він так підло зрадив її. Почала кричати на сина матір. Всяко обзивати. Попрікати всім, що вона для нього зробила, поки ростила його самостійно після смерті його батька. Багато всього вона наговорила. Але для Артема це було не новим. Він звик до такої поведінки матері.

Все дитинство він терпів мамин вибуховий та важкий характер. Ніколи не знаєш, що цього разу стане причиною для скандалу та побиття. Не під таким кутом покладена ложка чи можна трійка в щоденнику. А, може, й взагалі мама добра буде?

З віком характер Антоніни Степанівни тільки погіршувався. Ставала вона ще більш капризною та вередливою. Артем з Інною втомилися ходити по струнці. Не могли переїхати, бо ж за старенькою догляд був потрібен, хоча й мали свою велику квартиру. А до них в квартиру мати їхати категорично відмовлялася. Тому подружжя вирішило відправити до будинку для літніх людей Антоніну Степанівну. Там за нею будуть глядіти та доглядати. А молоді люди нарешті стануть спокійно жити.

Батьки! Ви приводите в цей світ нових людей, тому старайтеся навчити дітей жити в цьому світі та пояснювати все. А не вести себе як деспотичний командир, який вимагає все робити ідеально. Діти не народжують вже пізнавшими цей світ. А ваші дії можуть привести вас до одинокої смерт1 серед чужих людей. Подумайте про це.