«Рідна сестра? Дякую, більше не треба…»
Останнім часом я перестала відчиняти двері власній сестрі. Ні дзвінків, ні візитів, ні краплі турботи — лише повна пустота. Звучить жорстоко? Можливо. Але лише для тих, хто не знає всієї історії. У мене просто не лишилося сили бути і матір’ю, і прибиральницею, і безкоштовною психологинею в одній особі. Вона вичавила з мене всі соки. Здавалося б, рідна кров, а відчуття — ніби нав’язливий гість, що живиться твоєю енергією і навіть «дякую» не скаже.
Наша родина — м’яко кажучи, не звичайна. Уявіть: мама й я завагітніли майже одночасно. Мені виповнилося двадцять, мамі — сорок два. У мене народилися близнюки, у мами — третя дитина. Плюс молодша сестра Марічка, якій тоді було вісімнадцять. Хаос? Так. Весело? Аж ніяк. Особливо коли на тобі двоє малих, господарство й сестра, що вирішила, ніби твоя оселя — її безкоштовний санаторій.
Моїх хлопців ми з чоловіком планували, хоча близнюки стали сюрпризом. Я дізналася про це пізно, коли живіт уже не залишав сумнівів. Але не зламалася — прийняла це як дар долі. З тих пір рік і три місяці я живу в режимі багатозадачності: підгузки, кашки, плач, прибирання, прання, кухня та рідкісні хвилини тиші, коли діти нарешті засинають.
А Марічка? Вона вирішила, що у мами забагато вимог, і втекла. І куди, як гадаєте? До мене. І не на кілька днів, а назавжди. Офіційно — допомагає з племінниками. Насправді — цілими днями у телефоні, доїдає мої страви й розповідає мамі, як «вимоталася, допомагаючи сестрі». Лицемірство? Ще й яке.
Університет? Не вступила. Робота? Позбулася. Цілі? Немає. Зате претензій — як у депутата. Якщо я прошу її хоч щось зробити по дому, вона миттєво згадує, як «мама її виснажила» і їй «треба відпочити». Я намагалася не реагувати, закривати очі, вірити, що колись перебеситься й почне допомагати. Та годі було сподіватися. У відповідь — нуль ініціативи, нуль подяки й максимум нарікань.
І одного дня мене просто прорвало. День був складний, як завжди: діти гарчали, обід на плиті, білизна в пральці, я навіть поїсти не встигла. А Марічка підходить і просить… запросити її подругу. У мій дім. Поки я на межі сил кручуся як білка в колесі, вона хоче чайку попити та побазікати. Це стало останньою краплею.
Я вимкнула плиту, витерла руки й спокійно сказала: «Збирай речі. Додому». Більше не хочу бачити її тут. Мені й без того непросто, а з такою «помічницею» — взагалі нестерпно. Я не залізна. Терпіння має межі. Нехай тепер пояснює мамі, чому більше не ховається у сестри. А я хоч трохи переведу дух — у тиші, навіть із двома дітьми на руках.
