Коли мама з’явилась на порозі, то мама тієї дівчинки почала просити пробачення за мій дзвінок. Мама, навіть не поглянувши на неї, промовила: «Вам не потрібно просити пробачення за мою доньку!»

На той момент мені було всього 7 років, як і моїй подрузі та однокласниці, Віці. Вона та її мама запросила мене та інших дівчат до них на ночівлю, а я й рада була. Мама не проти була, але дала мені настанову, що, як тільки, я відчую, що мені некомфортно чи сумно, неважливо чому, я маю її обов’язково подзвонити. Це була проста умова, тому я відразу на неї погодилась.

Перед тим, як йти вона ще раз мені повторила: «Мені неважливо котра це буде година, якщо ти відчуєш, що щось не так, ти телефонуєш мені і я відразу заберу тебе. Не хвилюйся і я відразу телефонуй мені.

Виявилось, що мама це все говорила мені недаремно. Коли ми вже мали йти спати, то я відчула, що не можу заснути у чужому домі, коли розповіла про це своїй подрузі, то та почала грубо жартувати наді мною.

Я пішла до її мами, щоб та дала мені телефон, бо я хотіла зателефонувати до своєї мами.

– Ну, що ж ти, крихітко, твоя мама, мабуть, вже спить. Навіщо її турбувати? – почала мама Віки.

– Ні, вона ще не спить.

– Так, якщо ти боїшся, то ми можемо постелити тобі у вітальні, навіщо телефонувати мамі?

– Я хочу зателефонувати мамі.

– Ти хочеш, щоб Віка замутилась через тебе?

– Вона вже засмутила мене.

Тоді її мама все-таки протягнула мені телефон і я почула мамин голос.

– Мені тебе забрати?

– Так, мамо, будь ласка.

– Добре, збирайся, я через кілька хвилин буду.

І мама дійсно з’явилась через кілька хвилин. Мене навіть розсмішив її вигляд. Моя мама, яка завжди гарно одягнена й зачесана, стояла у піжамі та пальті з необережним хвостиком. Мама моєї подруги почала просити пробачення за мій дзвінок. Мама, навіть не поглянувши на неї, промовила: «Вам не потрібно просити пробачення за мою доньку! Я хочу, щоб вона завжди пам’ятала, що може піти й покинути будь-що, але я все одно буду поруч»

Інші подруги дивилися на мою маму і те, як та мама не знала, що робити, після цієї фрази.

Моя мама найкращий вчитель, бо саме вона навчила мене будувати такі міцні особисті кордони завдяки чималій кількості схожих ситуацій.

Чи міг би хтось повірити, що дев’ятирічна тендітна дівчинка може сказати «Забирайтесь з мого дому» трьом колишнім подругам. Що почали її булити за відсутність комп’ютера? А я змогла.

Пам’ятаю, як у коледжі, мене та моїх друзів заманили у літній табір вожатими, обіцяючи хороші умови та платню, а коли ми туди приїхали, то жили, як тварини у скотарні, коли я про це розповіла мамі, то вона викликала нам з друзями таксі, а обійшлось її це не дешево!

Я не скажу, що завжди слідувала її правилам та захищала свої кордони, та ці правила точно зробили моє життя легшим та кращим. Думаю, це одне з найкращого, що дала для мене мама, окрім любові та турботи, звичайно.

По-перше, вона завжди давала мені вибір. Я могла йти або не йти, їсти або пити каву, тощо.

По-друге, вона ніколи не говорила мені, що у мене не може бути проблем, чи я їх перебільшую.

По-третє, вона була поруч попри все.

Якщо пригадати ту ж маму моєї колишньої подруги, то вона вибачалась, бо це було «нормою». Вона просто не хотіла псувати настрій свої дитині й просила інших потерпіти, моя ж мама завжди повторювала, що терпіти не можна. Якщо не подобається, то потрібно йти.

У мене у дитинстві було те, чого не мали багато дорослих. Свобода. Коли вони думали, що не можуть піти, бо це не гарно, не правильно чи ще якісь причини, то я з легкістю могла піти.

Отже, сьогодні я хочу зайняти роль своєї мами й надати усім людям: ви маєте право йти, коли забажаєте. З дня народження, з побачення, з засідання, з весілля. Якщо вам некомфортно, то просто підіть.

Якщо ви боїтесь, що вас почнуть засуджувати, то пам’ятайте, що не пішовши одного разу звідти, де вам незручно, ви власними руками руйнуєте свою цілісність, самого себе.

Знаєте, хоча й у мене був чудовий вчитель, що навчив мене обороняти власну цілісність та люди навколо також повпливали на мене і коли я була у тому «свинячому таборі» й говорила з мамою, та мене запитала, чи я хочу поїхати. На це запитання у мене знайшлась лише одна відповідь: «А так хіба можна?»

«Звичайно, що можна, якщо тобі там незручно!» – відповіла мама.

Якщо у вас не було людини, яка могла повторювати вам, що йти – це нормально, то станьте самі для себе цією людиною. Нагадуйте самі собі, що це нормально, коли вам незручно — йти. Ви маєте право йти, коли вам цього хочеться.

Пам’ятайте, що незалежно від вашого гендеру, цьому вмінню потрібно вчити всіх дітей, а головне – себе.