Чому я погодилася, щоб син із невісткою переїхали до мене? Досі не розумію.
Я Віра Семенівна, живу у двокімнатній хрущовці в одному з київських спальних районів. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене невелика, але вистачає. Коли два роки тому мій син Олег одружився, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Він ще молодий йому тридцять один, а невістка Дарина трохи молодша. Побралися, але жити було ніде власного житла не мали. Тоді й сказали: «Мамо, давай поживемо з тобою трохи. Скопіємо на першу внесок за іпотеку і поїдемо».
Я, наївна, тільки й раділа: думала, допомагатиму з онуками. І пустила їх. А тепер навіть не знаю, як із цього кола вийти. Бо той «трохи» вже перетворився на два роки, і життя стало справжнім випробуванням.
Спочатку я не втручалася. Молоді, тільки освоюються у спільному побуті. Не заважала готувала, пірала, прибирала, як належить. Потім Дарина завагітніла. Рано, подумала я але якщо Господь так дає, значить, так треба. Народився онук, Ярик золота дитина. Тільки з його появою всі мої заощадження розтанули. Всі ж знають, як дорого вирощувати дитину: підгузки, суміші, кашки все коштує, та ще й Дарина вибирає лише фірмове, свіже, імпортне.
Я готова допомагати. Але я не прибиральниця. Хоча в підсумку стала і нянею, і кухарем, і прачкою в одній особі. Молода мама постійно «надзвичайно втомлена». Нібито Ярик не дає їй спати. Тож вона лежить у ліжку аж до обіду, уткнувшись у телефон. Дитина у манежі. Вона на дивані. Телевізор увімкнений, обід мною зварений, підлога вимита, онук викупаний. А Дарина все скаржиться на «загнанність».
А мій син? Олег йде на роботу й повертається насуплений, мовчить. Спробуй щось сказати одразу відмахуються. «Мамо, не лізь». А Дарина поводиться, ніби це її хата. Я слово вона три. Та ще й на підвищених тонах. Потім Олег заявляє, що я «тисну» на його дружину. Тисну! Та я ж їм допомагаю!
Не знаю вже, що робити. Кажу Олегу: «Сину, орендуйте собі житло. Я втомилася». А йому: «Грошей немає, мам». Запропонувала помінятися я б переїхала у маленьку однушку, а вони б скопили на внесок і жили, як дорослі люди. Відповідали б за своє життя. А я б інколи допомагала з онуком, як зможу. Та ні син тільки киває, але нічого не змінюється.
Розумію вони молоді, їм важко. Та й я не залізна. Проблеми з тиском, суглобами, безсоння. А коли їм щось треба біжу до лікарні, за ліками, доглядаю онука. А як скажу, що втомилася, дивляться, ніби я зрадниця.
Недавно сталася серйозна сварка. Прокинулася вранці, прибрала на кухні, зварила Ярику кашу як завжди. Дарина прокинулася й заявила: «Чому знову цю кашу зварила? Я ж казала тільки з пакетика!» Не стрималася. Нагадала, що я бабуся, а не кухонний комбайн. Що вони самі повинні дбати про сім’ю. Вона в рев, син на її боці, хлопнули дверима, вийшли. За годину повернулися ніби нічого й не було. Навіть не вибачилися.
Тепер щоранку прокидаюся й думаю: навіщо я їх пустила? Чому не наполягла з самого початку? Мабуть, тому що я мати. Тому що люблю сина. Але чим далі, тим частіше ловлю себе на думці люблю, але виснажена. І коли сідаю пити таблетки від тиску, думаю може, вже час їх випровадити? Буде боляче, але хоча б з глузду не з’їду.
Скажіть мені чи я одна така наївна? Чи є ще хтось у мої роки, хто потрапив у таку саму пастку?
