“Кoнoпaта!”, “Вiдьмa!” – говорили її однокласники, а коли вона виросла, то змогла всім втерти ніс!

– Софійка, у тебе щось сталось? – запитала Яна, яка помітила почервонілі очі доньки.

– Мамо, я більше не хочу йти до школи! Переїдьмо з цього села! – запропонувала донька.

– Давай-но ми спочатку поговоримо про те, що сталось і хто тебе образив!

– Це Діана. Вона знову обзивала мене кoнопатою й вiдьмою, а потім говорила всім, що я одягнена, як бoмж! – відповіла дівчинка й з очей знову полилися сльози.

– Так, поглянь на мене. Ти дуже красива! Таких гарних дівчаток у селі більше не має, а вона тобі просто заздрить. І ти ні в якому разі не погано одягнена, а щоб підняти тобі настрій, ми завтра поїдемо у місто й купимо тобі нові чобітки! Нумо, витри слізки! – заспокоювала мама доньку.

Коли Софійка нарешті припинила плакати, то Яна рушила до мами Діани, Ніни. Вона більше не могла дивитися на те, як її доньку постійно ображають. Звичайно, Софійку вона ростила сама, але яке це дає право іншим дітям знущатися з неї?

– Ніно! Виходь, Ніно! – голосно крикнула Яна і почула, як віконце відкрилось, а з нього виглянула Діана.

– Мами ще не має вдома! – відповіла Діана.

– Це погано, але я все одно прийшла, щоб з тобою поговорити. Поясни мені: ти навіщо постійно ображаєш Софійку?

– Бо ваша Софійка – бoтан – відповіла вона злорадно.

– Зрозуміло все з тобою. Що ж, тоді передай своїй мамі, щоб більше не ховалася від мене. Інакше ця розмова уже не буде такою доброю і я піду до директора школи. А якщо він не допоможе, тоді до голови сільської ради звернуся. Вам це просто так не минеться!- крикнула Яна й поглянула на інше віконце, у якому зі штори ледь-ледь виглядала Ніна, мабуть, знову побоялась вийти до неї.

З того скандалу минуло вже 5 років. Діана й правда припинила ображати та діставати Софійку, але стосунки між ними зовсім не налагодилися. Насправді перша затаїла на «бoтанічку» справжню злобу й нeнавиділа цю рудоволосу красуню з її яскравими зеленими очима. Всі хлопці не могли очей відвести від її «відьомського вигляду», як любили казати ті, хто її недолюблював.

Школу дівчина закінчила на відмінно й планувала вступити у педагогічний університет, щоб також потім навчати дітей української мови та літератури.

– Мамочко, ми ж зможемо купити мені плаття та нові туфлі на випускний бал?

– Ох, Софійко… Туфельки ми точно купимо! А ось плаття не знаю… не впевнена, що вистачить коштів… – відповіла мама й опустила очі – А давай-но, я тобі перешию своє колишнє весільне плаття?

– Ну, можеш спробувати!

На випускному Софійка знову всіх вразила. Плаття, що мама її перешила, чудово підкреслювало фігуру дівчини, показуючи всі її вдалі риси. До дівчини підійшов Максим та запросив її на танець. Хлопець вважався найгарнішим парубком у всьому селі, тому всі завмерли, спостерігаючи танець двох молодих людей. Лише Діана не хотіла дивитися на пару й не розуміла, чому всі так захоплюються тією дівчиною.

Коли стало темніше, дівчина помітила, що Софія самотньо сидить за лавочкою й не могла пропустити таку можливість.

– Що, красуня, знову якимись ганчірками себе пообвішувала? – запитала, сміючись Діана – Чи ти думаєш, що тут ніхто не знає ваш з мамою секрет цього «недоноска»? Твоя мама не змогла приховати його, кхм, «дефектів».

– Не смій говорити про мою маму! – злісно відповіла Софія.

– Ой, вразиш мене на смepть математичними теоремами? Ти нічого, крім того, що вчитися, й не вмієш… навіть говорити нормально не можеш. Ти розумієш, що ні один хлопець не захоче зустрічатися з ходячими формулами. Ти зануда!- прокричала Діана надто голосно останню фразу.

– Ти дійсно вважаєш, що навчання тобі нічим не допоможе у житті? – запитала, здивовано й з жалістю, у розлюченої дівчини рудоволоса.

– Мені – ні. За мною хлопці табунами ходять, бо я весела та красива. А заробляти гроші я й на заводі зможу, або піду корів доїти, там не сильно треба знати теореми та формули.

– Мені шкода, що ти прийняла таке рішення.

– Краще б ти себе пошкодувала, обірванка! – крикнула Діана й штовхнула дівчину на брудну дорогу. Натовп лише помінявся з того, як красуня забруднилась.

На жаль, Софії прийшлось самостійно підійматися, бо ніхто поруч не захотів її подати руку. Дівчина впевненою ходою пішла додому, ні з ким не попрощавшись.

Наступного ранку Яна проводжала свою доньку на зупинку, де її мав забрати автобус в інше місто на навчання.

– Я вірю і точно знаю, донечко, що у тебе все вийде! – посміхнулась мама зі сльозами на очах й попрощалась з донькою.

– Мамо, тут і сумніватися не потрібно! – промовила донька і махнула рукою на прощання. – Чекай мене, я скоро повернуся і змушу всіх забрати свої погані слова назад, особливо Діану!

Минуло 10 років з тієї розмови.

– Яно, чи ти чула останню новину? – крикнула збуджено сусідка.

– Кажуть, що приїхав до нас іноземець. Землю тут купив. Буде виробництвом яєць та молочних продуктів займатися, і все це закордон на експорт везти! То всі газети гудуть про те, що село наше розбагатіє, бо іноземець обіцяє зарплати «ого-го»! – промовила сусідка й мрійливо поглянула у далечінь.

– Дай-но і я погляну! – промовила Яна й взяла газету і раптом у її душу увірвалась таємнича радість, яку вона мала приховувати аж до наступного року.

Через рік у село в’їхала дорога іномарка, і з неї у модному одязі, вийшла красива руда дівчина, що попрямувала відразу до Яни.

– Невже це ти, доню? Вже й не думала, що дочекаюсь! – промовила мама й міцно обійняла доньку – А діти з чоловіком де?

– Ти не хвилюйся, прибудуть через кілька днів

— Ох ти, Боже! – промовила Ніна, що спостерігала за всім тихцем й швидко побігла до своєї доньки.

Минуло кілька днів, як Софійка присіла у крісло голови ферми й почала відбір співробітників (дуже ретельний). Вона хотіла, щоб її ферма мала один з найкращих продуктів на світовому ринку, тому й працівники мали бути відповідні. Хоча й більша частина роботи виконувалась машинами, та люди мали спостерігати за якістю та правильністю виконання.

– Доброго дня, можна? – запитала жінка, й лише після кивка, Софія впізнала у брудній жінці свою кривдницю, що значно постаріла за ці роки, а її шкіра набула зелено-синього відтінку(«Мабуть, п’є» – пролетіло у голові жінки).

– Слухаю вас! – поважно сказала Софія – Точніше, тебе. Що не впізнаєш мене, подруго?

– Ох, Софійка, точно! Багатою будеш! Я прийшла до тебе на роботу влаштовуватися. По селі чутки ходять, що зарплати високі й умови хороші.

– Вибач, але для вас, я – Софія Миколаївна – А яка у вас професія?

– Та я тільки школу ж закінчила… Доярка – я!

– Вибачте, але для того, щоб працювати тут потрібна мінімум вища освіта. У мене багато роботи, до побачення.

– Та, вибач ти мені, за всі ті слова й той вчинок на випускному!

– Я ж сказала, у мене багато робити.

– Та, тоді хоч прибиральницею візьми! Мені ж діток годувати треба чимось! Мій чоловік спився й нічого взагалі не робить, а мені самій важко тягнути сім’ю.

– Мені таких, як ти не шкода, тому можеш навіть не намагатися. Прибиральниця у нас є і, навіть, у неї є неповна вища освіта.

– Треба було тоді ще більшої тобі прочуханки дати!

– Власне, саме завдяки тому, що ти зробила, я зараз тут сиджу. Ми помінялися ролями. Тепер же ти у багні й тільки тобі вирішувати, чи далі у ньому копирсатися, чи стати нарешті людиною. Ти спочатку отверезій, одягнися у чисте, прийди й ми з тобою поговоримо, як люди.

– Та не треба мені нічого від тебе! Бодай тобі ще буде! – вийшла жінка з криком.

– У кожного є своє місце, яке вони заслужили своїми вчинками! – подумала Софія.