Здавалося, що життя зупинилося. Аж раптом на порозі з’явився молодий хлопець

Андрій Валентинович довго не міг звикнутися з думкою про те, що він на cтарості років залишився геть caмотній. Жодної рідної душі. Десять років тому не стало його дружини, з якою вони прожили понад п’ятдесят років. Якби хтось сказав йому, що у старості не існує кохання, то він би навіть не став спілкуватися далі з цією людиною. Він щодня згадував всі митті їхнього з дружиною подружнього життя. Він точно знав, що навіть через пів століття, які він провів спільно з нею, він не переставав її кохати. Для нього кожен день з нею був наче перший.

Коли їм було за тридцять, в них народився син. Вони змогли виростити з нього справжнього чоловіка. Гордість для батьків. Але доля забрала його в них, коли хлопцеві було двадцять чотири. Всьому виною автокатастрофа. Й так вони залишилися тільки вдвох. Ані дітей, ані онуків. Нікого з рідних. Андрій Валентинович був сиротою. А його дружина давно не спілкувалася з родичами. Вони залишилися в іншій країні.

А тепер він був сам. Сусіди називали його дивним. Адже він постійно гуляв сам. Ні з ким не розмовляв, хоч у дворі їхнього багатоквартирного кооперативу було багато людей його віку. Він ходив у парк, до річки. Кожен метр його маршруту був настільки йому знайомий. Спочатку ходив з дівчиною на побачення, потім з вже дружиною гуляли після роботи, потім разом штовхали дитячий візочок, потім гуляли з сином за руку, а під кінець насолоджувалися старістю. А зараз він ходив сам.

Того дня Андрій Валентинович, як завжди, збирався на щоденну прогулянку. Лікар порадив йому не припиняти гуляти. Одягнув свій старенький плащ, адже на дворі цілий день збиралися невеличкі хмарки. Щойно відчинив вхідні двері, як ледь не зіштовхнувся з молодим хлопцем. На вигляд студент, а може вже й закінчив навчання.

– Добрий день. Ви Андрій Валентинович? – сором’язливо запитав хлопець.

– Так. – Спантеличено відповів старенький.

– Мене звати також Андрій.

Вони розговорилися з хлопцем. Він здався старенькому знайомим. А коли дізнався причину його візиту, то взагалі ледь не впав. Ноги відмовилися тримати його. Хлопець вчасно підхопив його. Виявилося, що цей молодик був його онуком. Вже сидячи на кухні за чаєм, хлопець розповів, що його батько зустрічався з матір’ю недовго. Однак цього вистачило, щоб вона завагітніла. Вона тоді не стала йому нічого говорити, й вони розійшлися. Хлопець показав Андрію Валентиновичу фото, де його син був разом з якоюсь молодою жінкою. Це фото, надзвичайно схожа зовнішність не залишали ніяких сумнівів. Перед ним був онук. Старенький радів. Ось він сенс життя. Ось для чого варто продовжувати жити.

З того дня він став найщасливішою людиною на світі. Він мав родину, він мав продовження роду. А сусіди помітили, що молодий хлопець ледь не щодня його відвідує. Й тепер вони гуляли вдвох.