Бiднякu! Навіщо ви мене народжували, якщо не можете ні квартири купити, ні грошей дати? У всіх батьки, як батьки, а мені ось що дісталось! – кричав ocкaжeнiлo син, коли зрозумів, що квартира йому ніяк не світить

Я завжди могла похвалитися своїм шлюбом. Ми з чоловіком рідко cвapилися, завжди знаходили кoмпроміси, а ще ростили хорошого сина й намагалися завжди дати йому все найкраще. Нерідко чоловік брав додаткові зміни, щоб син поїхав на екскурсію з класом, а я брала роботу додому, щоб оплатити йому репетиторів та новий телефон на день народження.

Йшов час, син дорослішав, і його бажання зростали. Закінчивши університет, він нам повідомив, що ми повинні йому купити квартиру або обміняти нашу двокімнатну на дві однокімнатні (навіть якщо на це потрібна величезна доплата). Ми йому пояснювали, що ми вже такого не потягнемо, адже двоє на пенсії, лише інколи підробляємо, як випадає така можливість, але хіба так можна назбирати на ще одну квартиру?

Згодом, син прийшов і повідомив, що все знайшов та вирішив. Начитався якихось оголошень, а там обмінювали двокімнатну на однокімнатну квартиру і кімнату у гуртожитку. Звісно, йому мала дістатися квартира, а нам з чоловіком на старості літ кімната у гуртожитку. Чоловік сказав, що ніхто обмінювати чи продавати нашу квартиру не буде, якщо син хоче переїхати, то хай починає заробляти й відкладає на власне житло. Він уже дорослий і може сам потурбуватися про своє майбутнє. Син дуже образився на таку нашу відповідь, адже хотів витрачати свої гроші на задоволення, та й на роботу він досі не влаштувався, жив на наші кошти.

⁃ Та як ви можете?! Бідняки! Навіщо ви мене народжували, якщо не можете ні квартири купити, ні грошей дати? У всіх батьки, як батьки, а мені ось що дісталось! – кричав оскаженіло син, коли зрозумів, що квартира йому ніяк не світить.

Я вже почала думати, може й справді жити у гуртожитку, але чоловік мене переконав, що прийшов час синові ставати чоловіком і брати відповідальність за своє життя, мов він трохи позлиться, а потім зрозуміє і навіть вдячним буде.

Син припинив з нами говорити й майже не бував дома, тоді ми з чоловіком пом‘якшали й запропонували допомогти йому з орендою квартири, але він і так не хотів. Стояв на тому, що ми повинні купити йому власне житло, інших варіантів він не приймає. Я не розумію, чому він так раптово про це почав говорити.

Він же має свою кімнату, може приводити додому гостей, ми ніколи з чоловіком не забороняли йому нічого, навіть би з радістю привітали його якусь дівчину, але він все одно хоче своє житло.

Всі друзі й чоловік мене заспокоюють, що я даремно так трушуся над сином, що у нього вік такий складний, з часом все стане на свої місця, а свої втрачені нерви я вже повернути не зможу. Можливо, вони й праві, але як же гірко, коли твій син не хоче з тобою розмовляти.

⁃ Він у тебе уже дорослий, сам може про себе потурбуватися, та й вже мав би про маму з батьком думати, які й так все життя на нього горбатилися, а йому ще мало! – втішає мене сусідка, коли я знову плачу після гірких слів сина.

Зараз у нас сином холодна війна. Ми ігноруємо один одного і лише інколи перетинаємось, коли він просить грошей. Не знаю, чи я дала йому погане виховання, чи ми з чоловіком розбалували його та так гірко усвідомлювати, що зараз наші стосунки стали такими.

Недаремно у народі говорять, що великі діти не дають жити. Що ви про це думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці?