«Мамо, прошу, впусти нас, ми вже ніг нe вiдчуваємо!» – кричали маленькі діти, стукаючи у закриті двері

У той день було особливо морозно, тому я ледь не бігла, щоб одночасно зігрітися та прийти додому й випити теплого чаю. Боковим зором я побачила картину, яку вже бачила раніше: двоє дітей у куртках (швидше всього, осінніх) сильно стукали у двері й кричали: «Мамо, прошу, впусти нас, ми вже ніг не відчуваємо!».

– Привіт, ваша мама спить, що вас не чує? – запитала я приязно.

Старша, Даша, подивилась на мене втомленим поглядом й промовила: «Мабуть». Тим часом її маленький братик, років п’яти, ще щільніше обійняв сестричку, щоб зігрітися.

– Може, поки ваша мама проснеться, ви у мене погостюєте? Зігріємось, поп’ємо чаю з печивом, а згодом і мама прокинеться!

Вони переглянулися й одночасно кивнули.

Ми піднялися на два поверхи вище, й діти відразу побігли до теплих труб гріти замерзлі ручки.

На жаль, не вперше ці діти гостюють у мене, або в інших сусідів, бо їх мама надає перевагу «будівництву власного жіночого щастя». Отак виганяє дітей зранечку гуляти, доки з чоловіком розважиться. А закінчується все тим, що вони п’яні сплять, доки їхні діти мерзнуть на цьому лютому холоді перед дверима.

За тиждень до цього випадку вони навіть ночували у мене. Ми до пізньої ночі стукали до неї, але ніхто так і не відкрив. А зранку, коли захмеліла мати проснулась, то влаштувала драму на весь будинок, мов я її дітей вкрала. Звичайно, всі сусіди за мене заступилися, бо самі не раз турбувалися про цих хороших діток.
Я вже довго обдумую те, що пора скаржитися в органи опіки, бо коли ще літо було, то діти хоч здоровими були, а от зимою перемерзнуть, то тут що-завгодно може трапитися.

Цього вечора ми також довго стукали до неї, але жодного результату, тому я вклала дітей спати у себе вдома, й Даша мені розповіла, що вони сьогодні здалеку бачили, як Валентин, це їхній вітчим (а точніше хлопець мами), пішов кудись ще за дня й думали, що мама не спатиме. Я особливо не звернула на це уваги, бо діти могли й помилитися, адже бачили все здалеку.

Зранку ми все ще не могли достукатися до жінки, й у мою голову почали приходити моторошні думки. Я вирішила не провокувати їх ще більше й викликала поліцію. Вони зламали двері й викликали швидку. На щастя, мама дітлахів, Яна, була жива, хоч і непритомна.

Лікар повідомив, що у жінки стався інфаркт, і вже могло б бути пізно, бо жінка надто довго знаходилась у такому стані, але надія ще була, тому вони забрали її у лікарню.

Поліцейські довго допитували мене та дітей й складали фоторобот чоловіка Яни, щоб вияснити, чи міг він зробити таку непоправну шкоду, щоб довести жінку до такого стану. На щастя, поліція дозволила залишити дітей у мене, за що я їм дуже вдячна, адже вони й так були дуже перелякані побаченим.

– Тітка Марина, а що буде, якщо мами не стане? Нас віддадуть у дитячий будинок? Може, ви нас залишите у себе? Нам там буде погано… Всім дітям там погано, я це по телевізору бачила, — запитала Даша з повними очима сліз.

Я не могла їм нічого обіцяти, бо сама ледь виживала на свою зарплату. Мій син тільки закінчив університет й знайшов роботу, тому поки влаштовується на новому місці, то допомагати не зможе, а чи зможу я до старості тягнути на собі ще двох діток?

А якщо син вирішить одружитися, то ж я муситиму йому допомогти з весіллям, новим житлом, а так то й нічим не допоможу, бо про чужих діток прийдеться дбати.

Через кілька днів я все це розповідала місцевому слідчому, що розповів про смерть їхньої мами й запитав, чи я не хочу взяти опіку над дітьми.

– Марино Миколаївно, от що я вам скажу. Ви будете отримувати пенсію по втраті годувальника на двох дітей, доки діти не закінчать вчитися та й держава допомагатиме вам, як опікунці двох сиріт. Звичайно, це не золоті гори, але на продукти та речі першої потреби вистачатиме. Я думаю, ви справитесь, головне, ваше бажання.

Я вже була готова погодитися та попросила у слідчого п’ять хвилин, щоб переговорити з сином.

– Мамо, ти у мене надто добра, щоб віддавати знайомих тобі дітей у дитячий будинок! Давай чесно, якщо ти таке й вчиниш, то тебе совість зсередини з’їсть і ще захворієш! А я хочу, щоб у моїх дітей була здорова бабуся! Та й про менших братів та сестер я завжди мріяв!

– Дякую тобі, сину! Тоді ми всією сім’єю чекаємо тебе у гості на знайомство!

Даша й Олексій залишилися зі мною. Державної допомоги та моєї зарплати мені цілком вистачає, щоб жити й щось відкладати. Діти дуже хороші й виховані, тому моє життя лише наповнюється новими фарбами. Я знову помолоділа!