Спогад з пологового будинку: «Марина була негарн0ю, а її чоловік взагалі нічим непpuмітний»

Вагітних жінок часто змyшyють лежати на збepeженні у лікарні. Я не була винятком. Відправили мене туди теж. У великих naлaтax лежало по 5-6 осіб. Звичайно, це були переважно молоденькі дівчата, але тут усіх називали жінками, бо готувалися стати ми матерями.

Пригадую, що по сусідству зі мною лежала дуже негарна дівчина. Звали її Марина. Руки й ноги у неї були дуже пухлими, а живіт такий, наче вона трійню чекала. Тут було важко доглядати за собою, всі виглядали не дуже добре. Але Марина відрізнялася своєю повнотою.

Чоловіки приходили не досить часто. Пологовий будинок знаходився далеко, а вони майже всі працювали. Тому досить часто дружини плакали в подушку, бо сумували за домом та рідними.

Я взагалі з села. То мій чоловік не мав змоги приїздити до мене щодня. Якщо чоловіки інших жінок приходили, то спілкувалися з майбутніми мамами своїх дітей через вікно або телефонували.

До Марини чоловік приходив щовечора. Він був теж негарний: конопатий, низенький, з рудим кучерявим волоссям. Приходив ненадовго, після роботи. Лікарня була вже зачинена. Він підійде, постукає у шибку тихесенько і передає Марині пакунок. А потім зразу йде.

Марина діставала з пакунку їжу: борщик, салатик, гречку з котлетами, сирники, узвар. Все це готував її чоловік сам. Прийде з роботи – і швидко на кухню, бо коханій треба здорове харчування. А що у лікарні? Суп пісний. І їсти його не хотілося. Марина пригощала усіх жіночок, до яких чоловіки не змогли прийти. А особливо смачними були яблука, які Маринин чоловік обов’язково вкладав до торбинки.

Атмосфера у лікарні була суворою і безрадісною. А Маринка, така дотепниця, постійно смішила усіх та анекдоти чи кумедні байки розповідала. Від її історій на душі легше ставало.

Після виписки я Марину більше не бачила років десять. Зустріла її декілька днів тому при виході з супермаркету і не впізнала. Обличчя знайоме, але вона вродлива та тендітна. Лише через лляну суконьку виднівся округлий животик, бо Марина знову була вагітною. Поряд з нею йшла дівчинка. Вона була дуже симпатичною. Попереду йшов рудий негарний чоловік Марини. Він не змінився зовні геть. Лише елегантний костюм та галстук свідчили про те, що він «піднявся». Чоловік ніс сумки і складав їх в автомобіль. Він продовжував турбуватися про дружину й надалі, після пологів.

Після цієї зустрічі мені зразу пригадалися геніальні слова Богдана Ступки: «Не закохуйся в обличчя, не закохуйся в вбрання. А закохуйся в ту душу, що потрібна для життя». А це подружжя якнайкраще підтверджувало цю думку.