«Якщо зі мною щось станеться, йди жити до Юлі. Я впевнений, що лише вона зможе попіклуватися про тебе.» – таке несподіване звернення ми знайшли у речах бабусі

Свою жінку я зустрів уже після закінчення інституту. На той час вона після технікуму працювала бібліотекарем. Познайомились ми не в бібліотеці, а на вулиці. Вона зупинила мене та попросила викликати «швидку допомогу» для перехожого, якому стало погано просто серед вулиці.

Юля з такою ніжністю віднеслась до сторонньої людини, що мені дуже захотілося познайомитися з нею ближче. Такої доброї жінки я ще не зустрічав, тому з весіллям також не став затягувати.

Коли Юля розповіла мені про своє дитинство, я був здивований. Батько покинув матір, ще як дівчинці було 2 роки. Жінка зненавиділа дочку, ніби це вона була винна в її самотності. Невдовзі Юліна мама зустріла іншого чоловіка, але ненависть до рідної дочки не пройшла. Хоча у сім’ї народилося ще двоє дітей, вітчим відносився до Юлі, як до рідної дочки, а рідна мати, як і раніше, ненавиділа старшу дочку. Жінка постійно налаштовувала менших дітей, Толю і Надю, проти Юлі. В такій напрузі й виросла моя дружина, але не втратила доброти і чуйності.

Коли Юля вирішила познайомити мене зі своєю родиною, мати відвернулася від неї й сказала, щоб допомоги від неї не чекала. Заробіток у нас був невеликий, тому гучного весілля ми не святкували. Оскільки ми з дружиною не мали власного житла, тому рік жили на найманій квартирі. Подарунок Юліного вітчима якраз припав на першу річницю спільного життя. Сергій Миколайович зробив презент усім своїм дітям. Він мав свій власний бізнес, тому міг собі дозволити робити такі подарунки.

Щойно ми переїхали у нову квартиру, до нас завітала теща з «теплими привітаннями». Вона нарікала, що Юля не заслужила такого подарунку, бо вона чужа. Коли я вступився за дружину, то назвала мене альфонсом і, грюкнувши дверима, пішла геть. Більше ми не бачилися з тещею, доки не трапилося лихо.

У Сергія Миколайовича стався інфаркт. Його навіть не встигли довезти до лікарні, він помер в «кареті швидкої допомоги». Він був доброю людиною, тому не залишив без спадку нікого зі своїх рідних. Всім дітям, в тому числі і Юлі, дісталися кругленькі суми у спадок. Юліні родичі намагалися навіть опротестувати її спадщину, але у них нічого не вийшло. Про долю бізнесу всі повинні були дізнатися тільки через півроку.

Одного дня на порозі нашої квартири з’явилася теща та повідомила, що привезе до нас свою свекруху. Ніхто із рідних онуків не захотів доглядати стареньку, адже вона нещодавно перенесла інсульт і пересувалася на візку. Юля не могла відмовитися, бо все своє дитинство відчувала тепло тільки від вітчима і нерідної бабусі.

Катерина Степанівна виявилася приємною жінкою. Вона не завдавала нам ніяких клопотів, а ще й старалася чимось допомогти. Навіть інвалідний візок не заважав їй випрати речі та приготувати їжу.

Півроку сплинуло швидко. Ми з Юлею дізналися, що скоро станемо батьками. Катерина Степанівна дуже раділа, що зможе ще побавити правнучку.

Настав час оголошення другої частини заповіту Сергія Миколайовича. Спадкоємицею бізнесу стала Катерина Степанівна. Відразу ж після цього рідні онуки згадали про бабусю. Юліна сестра забажала забрати стареньку до себе, але жінка відмовилась і сказала, що у неї уже є дім.

Звичайно, Катерина Степанівна не збиралася у 80 років ставати бізнесменкою, тому щойно вступила у право власності, оформила дарчу на ім’я Юлі. Це стало чудовим підґрунтям для нашої молодої сім’ї. Оскільки Юля збиралася в декрет, та й не мала необхідних знань для керування фірмою, цей обов’язок взяв на себе я.

Катерина Степанівна продовжувала жити з нами, допомагала Юлі у догляді за нашою донечкою.

«Родичі» дружини нас більше не турбували. Толя почав захоплюватися азартними іграми. Гроші, успадковані від батька, він витратив на такі розваги. Навіть квартиру відібрали в нього за борги, адже в такій сфері борги не пробачають нікому. Він був вимушений повернутися жити до матері. Надя так і не вийшла заміж, але народила дочку без чоловіка. Оскільки вона думала тільки про своє особисте життя, то дочку залишила на матір та поїхала за кордон, шукати багатого кавалера. Так її слід і зник.

Несподівана смерть бабусі стала тяжкою втратою для нашої сім’ї. Вона завжди підтримувала нас, якщо не ділом, то порадою. Навіть у бізнесі вона мені робила цінні підказки. Все, що ми досягли в житті, – це здебільшого заслуга Катерини Степанівни та її сина.

Після похорону ми навіть не відразу взялися розбирати її речі, бо не вірили, що її більше немає.

Ще однією несподіванкою для нас стала записка, яку Юля знайшла в речах бабусі. Це було звернення Сергія Миколайовича до своєї мами: «Дорога мамо, якщо зі мною щось станеться, йди жити до Юлі. Я впевнений, що тільки вона зможе потурбуватися про тебе. Хоча вона і не рідна моя дочка, але має дуже добре серце. Шкода, що я не зміг виховати своїх рідних дітей таким ж чуйними».