Моя сестра повернулася на ранок у нetвe pe30му стані, я була з чоловіком здивована. Як виявилося, вона вирішила собі влаштувати особисте життя, поки батьків поруч немає.

Народилася я на Київщині. Але так сталося, що доля звела мене з чоловіком з Львівщини. Довго не вагаючись я переїхала жити до чоловіка, адже вважаю, що стосунків на відстані не може бути.

З рідними спілкувалася рідко. А про поїздки до них зовсім забула. Оскільки у нас народилася донечка й весь час присвячувала їй.

Мені потрібна була допомога з немовлям. Я пропонувала матері чи сестрі приїхати до мене хоча б погостювати й допомогти, поки дитина не підросте. Але мати сказала, що так далеко вона не поїде, а сестра тільки-от влаштувалася кудись на роботу і вихідних аж стільки їй не дадуть.

Через два місяці вирішила до мене приїхати сестра. На роботі дали їй невеличку відпустку, бо наче немає такого сезону на продажі. Я вже зраділа, нарешті хоч трошки зможу відпочити. Але ж ні. Наші дні проходили ось так: зранку я готувала всім їсти, а паралельно бавила дитину, бо сестра зранку дивиться свій серіал. А коли прошу побути її хоча б десять хвилин з дитиною, каже, що вона не до цього. А навіщо тоді приїхала? В мене ж не відпочинковий комплекс. Я теж людина і як всі можу втомитися.

Потім я стала помічати, як моя сестра кудись весь час ходить, а повертається пізно. Я, звісно, стала переживати й чоловік мій теж. Таке продовжувалося декілька днів, аж поки не дійшло до того, що вона не прийшла ночувати. А мати то моя телефонує й питає, як Олеся, бо переживає. Відпустила дев’ятнадцятирічну дівчину у чуже місто. А я ж не можу замінити їй тут матір. Я маю за ким дивитися й переживати.

Коли моя Олеся повернулася на ранок у нетверезому стані я була з чоловіком здивована. Як виявилося, вона вирішила собі влаштувати особисте життя, поки батьків поруч немає. Знайомилася з різними чоловіками та ходила з ними на побачення.

Як можна так легко довіряти незнайомим людям?! А якби щось сталося з нею, на чиїй совісті б це було!? Я звісно висловила їй свою думку, вона образилася. Чоловік бачив, як я понервувалася з нею, тому ввечері привіз квиток на поїзд й вручив моїй Олесі. Сказав, що безтурботне життя закінчилося й потрібно братися за голову, адже вона не маленька дівчинка.

Сестра очікувала підтримки від мене, але я просто сказала: “Хочеш влаштовувати своє життя, то роби це в себе вдома! Я не хочу, щоб щось було на моїй совісті. Я потім матері, як в очі гляну!?”.

Сестра була дуже зла. Зібрала свої речі й вирушила на вокзал. А моя мати так і не зрозуміла, чому сестра так швидко повернулася додому. Спитала у мене: “Донечко, а тобі хіба не потрібна була допомога з малям? Може б Олеся ще в тебе побула, вона допоможе тобі у всьому”.

А мені соромно було відповідати матері, що її Олесю я навіть вдома не заставала. Це її життя, не хочу туди влізати.

За те, я з чоловіком зрозуміла, що краще будемо виховувати маля самі, без жодної допомоги наших родичів. А сестра після цього випадку навіть не телефонує до мене, образилася. Як гадаєте, я правильно вчинила?