Прокинувшись, чоловік не міг повірити своїм очам. То був не сон

Журливо і сумно розпочиналися дні Андрія Івановича протягом останнього року. Успішний сім’янин,  хірург від Бога та ще й чудовий  батько п’ятьох  дітей. Напевно, навіть у нaйстрашніших кошмapaх йому не снилося, що старість проведе в чужих чотирьох стінах…

Раніше у нього було веселе насичене й цікаве життя. З раннього ранку до пізнього вечора доводилося працювати, аби забезпечити комфортне життя своїм рідним. Адже дружина не працювала, займалася вихованням дітей. Працювати доводилося багато, але це не заважало чоловіку вести активний спосіб життя. Він активно займався спортом Любив відвідувати басейн і кілька разів на тиждень тренувався в спортзалі. Ніхто крім нього не міг зрозуміти, як він все встигав…

А все ж, очевидно, основного виконати не вдалося. Напевно, недостатня увага дітям негативно вплинула на їхнє виховання. Хоч він і старався з усіх сил усім присвятити часточку себе.

Прийшов час, коли все в житті різко змінилося. Дружина трагічно загинула, на роботі з часом теж виявився непотрібним. Діти виросли, влаштували своє життя і роз’їхалися по світу. Старших двох дочок чоловік не бачив уже з десяток років, адже вони виїхали до Америки. Два молодших сини були недалеко від батька, але «сердешні» невістки не бажали бачити поруч із собою.  А найменша дочка була ще студенткою військового закладу.

Одного ранку дідусь прокинувся схвильованим. Довго сидів у кімнаті, дивившись у вікно. Спостерігав, як бігають доглядальниці, як гуляють люди, хто приходить до рідних. Погода була сніжна. Адже наближалося Різдво… Як же любив Андрій Іванович це свято. Збиралася вся родина, ліпили вареники, варили кутю і разом сідали за стіл у Святвечір. А ще ялинка для дітей, подарунки  й солодощі. Наступного дня в господі лунали колядки, діти раділи, дружина знову накривала святковий стіл. Приходили гості. Їх завжди було багато, тому ніколи не доводилося сумувати.
Та в цей різдвяний вечір чоловік залишився зовсім самотнім. Чекаючи дзвіночка від дітей, він міцно задрімав. Та це йому не зовсім вдалося. Святкувати Різдво захотіли й інші сивочолі чоловіки і вирішили зібратися разом, щоб не сумувати поодинці. Вони пили чай з бубликами і чорним шоколадом і згадували радісні моменти життя, але ніхто не говорив про дітей.  Душі самотніх дідусів потроху зраділи, в очах з’явився блиск. І майже до опівночі провели разом вечір, ділившись сокровенним. А потім розійшлися по своїх «нірках».

Дідусь ще довго не міг заснути.  Та ближче до ранку, зморившись, все таки задрімав. Йому наснилася менша дочка Марійка, він чув її голос, вона про щось шепотіла з лікарями. Прокинувшись, чоловік не міг повірити своїм очам. То був не сон. До нього приїхала донечка, найменша принцеса, його красуня Марійка.
«Татусю! – голосно крикнула дівчина. – Я приїхала тебе забрати. Сьогодні Різдво, це сімейне свято, і ми маємо бути вдома. Я не знала, що ти тут. Занурившись в навчання, я не приїжджала довго, а брати мені навіть не сказали, що ти тут. Я б не дозволила таке зробити! Ми їдемо додому!»

Андрій Іванович не міг повірити в те,  що відбувається. Але душа зраділа, серце затрепетало, по шкірі побігли мурашки. Чоловік здихнув з полегшенням, подумавши, що все ж таки одного із своїх дітей він виховав правильно.  На радощах, почав збирати речі.