ЖИТТЯ

Єдиний дpуг

Вона сиділа, притулившись спиною до холодної труби турніка, і тихо плакала. Розмазувала по щоках солоні сльози й з кожною новою сльозинкою, з кожним випадом підручника з рюкзака, перелітає над турніком, ненавиділа себе все більше. Безхребетна. Товста. Зубрила. Слабка! Образливі прізвиська градом сипалися на неприховану кепкою голову і били не гірше брудних кругляків, від яких потім залишалися синці.

Математика. Пенал і красивий кольоровий атлас. Ручка, олівець, щоденник … За щоденник мама лаяти буде особливо. Щоденникам чомусь завжди більше всіх діставалося. І всі написані червоною ручкою оцінки, всі зароблені правильними відповідями п’ятірки ставали лише потворними плямами …

Вона не розуміла, за що з нею так. Хоча … Чи розуміла, звичайно, ось тільки зробити нічого не могла. Забіяка з неї була, ну прямо зовсім нікудишня, а іншої мови однокласники не розуміли. От і доводилося терпіти. І образливі прізвиська, і забруднені підручники, та багато ще чого.

Реклама

І ненавидіти себе теж доводилося. За слабкість, за повноту, що вічним рум’янцем на пухких щоках горіла, за знання, до яких тягнулась, як паросток до сонця, ставлячи в тупик вчителів все новими й новими питаннями. Припинити б все це.

Взяти й не прокинутися завтра. І післязавтра теж не прокинутися, і взагалі ніколи … Ось тільки мама з татом, напевно, нудьгувати будуть. І плакати. І лаяти теж …

Рррравв! – увірвався в задиркуватий сміх кривдників сторонній рик, і перед її очима виявився перехоплений зубастою пащею в польоті рюкзак.

рррррр!- і недавні кривдники, забувши біля дворового турніка рюкзаки й пакети, виблискуючи п’ятами ховаються за рогом будинку.

Рррав! Рррав!- і ось вже гіркою у підібганих під себе ніг звалені підручники, ручки, атлас …

«Ну і чого ти ревеш?»- в очах великої чорної собаки з рудими плямами на худих боках застигло справжнісіньке питання.

– А ти? Ти …? – дівчинка несміливо простягнула руку до заступника, що з’явився не звідки, — Ти ж не вкусиш?

«А ти спробуй, і дізнаєшся» – чорні очі світилися справжнісіньким лукавством, а мокрий шкіряний ніс вже у всю підставлявся під простягнуту дитячу долоню.

Пошарпані підручники закладали в рюкзак разом. Невисока пухка дівчинка і безіменний дворовий пес з яскравою жовтою биркою на вусі. А потім так само разом йшли до дому, де жила дівчинка, і довго сиділи на сходинках біля під’їзду. Мовчали. Дівчинка гладила собаку, а собака віддано заглядала в її очі. А осіннє повітря, що пахне прілим листям ще зовсім трохи й будуть заморозки.

Осіннє повітря пахло дружбою.

Батьки не повірили. І чути не захотіли ні про яку собаку. І за звичкою насварили за забруднені зошити. І навіть пригрозили позбавити кишенькових грошей на обід. Батьки не зрозуміли …А Таня не змогла переконати. Які аргументи у п’ятикласниці.

І тому Таня прийняла рішення мовчати. І не говорити більше про нового друга. І не наполягати. І не посміхатися, згадуючи, як до самої шкільної хвіртки поруч з ним кожен день крокує чорний охоронець. Як ось уже місяць стороною обходять зубрилу і Безхребетну давні кривдники. А шкільний рюкзак пропах столовими котлетами й шматочками рожевої, вареної ковбаси. І п’ятірки в щоденнику більше не потворні плями, і синці на колінах від веселих ігор зовсім не образливі. І навіть садна на долонях не від задиристих однокласників, а від залізного дворового турніка …

Мама помітила зміни першою. І справа була зовсім не в чистих тепер підручниках або вкрадених з холодильника сосисках. Чи в пропахлому котлетами рюкзаку і щоденних прогулянках, на які раніше Таню і не витягнеш.

Просто одного ранку мама зрозуміла, що Таня якось подорослішала і навіть, здається, схудла. І довго розмовляла з татом. І крадькома перевірила шкільний рюкзак, і до ломоти в очах вдивлялася в змарнілі раптом щоки дочки, що квапливо збирається в школу. І навіть подумувала відпроситися на днях з роботи й простежити … І тата на цю справу майже підбила. Ось тільки не встигла трошки. Зовсім трохи не встигла. Біда виявилася швидше.

Таня з другом поверталися зі школи. Дівчинка кидала вперед палицю, а чорний пес стрілою злітав над землею і, піймавши що не встигла приземлитися іграшку, знову і знову весело виляючи хвостом, повертався до веселої дівчинки. Один стрибок, другий, п’ятий … І ось зубаста паща знову зімкнулася на забрудненій палиці й лапи майже торкнулися землі, а хвіст завиляв, повідомляючи про чергову перемогу.

Тільки замість веселого сміху в насторожені вуха увірвався вереск коліс, і викрутившись в стрибку собака якимось неймовірним зусиллям відштовхнула завмерлу дівчинку буквально за секунду до удару з капотом машини, що з’явилася з нізвідки.

В боці різонуло болем, і випала з білосніжних зубів палиця чомусь забарвилася в червоний колір.
– Друг! Ні! Дружок! Таня впала на коліна поруч з собакою, що скулила, підняла чорну морду, поклала на коліна і, відчуваючи, як до горла підкочується ком, заплакала.

– Нічого, мій хороший, нічого друг, потерпи! Потерпи, я зараз, тут недалеко, зараз, потерпи!

pw.artfile.me

Дівчинка підняла похапцем з асфальту свого єдиного друга і хитнулась, зробила перший крок. Водій машини, який не встиг загальмувати, кинувся на допомогу заплаканій маленькій дівчинці. Взяв собаку. Притримуючи за плечі навідріз відмовився передати тварину дитині, чоловік посадив обох на заднє сидіння машини й, різко викрутивши кермо, поїхав в бік найближчої ветеринарної клініки.

Батьки приїхали через годину. І нервово обмацували плаче Тані й слухали плутані вибачення водія машини. І підбігали до нечіткого прямокутного вікна операційної, де на великому металевому столі над чорним собакою з жовтою биркою на вусі чаклували одягнені в зелені халати ветеринарні хірурги. І якимись рваними жестами закидали в шкільний рюкзак витягнені звідти пом’яті купюри, дрібниці й блискучий чорний з глянцевим боком телефон. Телефон заплакана Таня пропонувала лікарю, що зустрів їх, і плутано розповідаючи, що ще є приставка і новий помаранчевий велосипед.

І вона знайде ще. І вдома, в скарбничці, є ще подаровані на день народження гроші. Вона хотіла витратити їх на будку одному, тому що зима. І взимку без будки один замерзне. І на наступному тижні в школі буде олімпіада, і він не хотів, зовсім не хотів брати участь — страшенно не любив математику, але за перше місце обіцяли нагороду, і вона обов’язково переможе.

Розповідала про летючий над турніком рюкзак і слиняву палицю-іграшку, однокласників, які перестали дражнити й смачні шкільні котлети, якими щодня пригощала друга. І про те, що тепер зовсім не боїться ходити гуляти, тому що гуляти з другом не страшно. І що вона нарешті доскочила до верхньої перекладини дворового турніка і навіть два рази підтягнулась під завзятий собачий гавкіт …

– І припини, будь ласка, припини, — мама обняла всім тілом дитину в кільце з рук.

І блискучими очима подивилася на вологі очі тата. І похитала головою, діставши гаманець, і в сотий раз, за ці нескінченні хвилини дитячого одкровення, поцілувала скуйовджену світлу верхівку своєї такої дорослої, але зараз такої маленької Тані.

І гаряче зашепотіла, дивлячись на пронизливе очі світло стельової лампи, що все буде добре. Що новий помаранчевий велосипед їм ще знадобиться, тому що швидкість собаки — вона вища за швидкість людини, і без велосипеда Тані його не наздожене. І телефон теж треба залишити, тому що — ну як без телефону? Вони ж з татом хвилюватися будуть.

А гроші зі скарбнички зовсім не для дерев’яної будки. Краще купити на них великий торт і красивий ошийник. Але мама сама купить, на свої гроші. А будка … ну її цю будку. Як вона, ця будка, буде у квартирі виглядати? А ось велика м’яка лежанка — інша справа! І бирку цю жовту зняти треба. Ось як тільки закінчить доктор, так і попросимо зняти.

Навіщо ця бирка? Для чого? Зараз такі значки красиві продаються, мама бачила. Як блискучі кісточки з написами.

І на математику наплювати, чесне слово. Папа он теж математику не любив, значить і Тані не обов’язково. А верхня планка турніка — це справжнісінький подвиг! І коли Таня підтягнеться цілих десять разів, вони влаштують свято і накуплять великій чорній собаці цілу купу ласощів, бо свято — це для всієї родини, а велика чорна собака тепер теж сім’я …

– Все пройшло добре. Звичайно, попереду період відновлення, і вулиця не зовсім слушне для цього місце. Тварині потрібен спокій …

– Ніякої вулиці! – тато різко махнув рукою і, подивившись на нічого не тямущого лікаря, продовжив, — Собака буде відновлюватися вдома!

– Але … Бирка на вусі?

– Помилка. Зніміть її, будь ласка, — мама посміхнулася, а Таня викрутилась з її обіймів, — Ми зараз підемо і купимо нашийник. Давно треба було сходити, правда, Тань?

– Правда! І лежанку теж купимо і …

– Я зрозумів, зрозумів, — лікар жартівливо підняв вгору обидві руки, показуючи, що здається, і, посміхнувшись, повернувся в операційну.

Через пару хвилин на долоні щасливої та все ще заплаканої Тані лежала жовта квадратна бирка з номером 345. А через скло операційної, з великого металевого столу, обплутана бинтами, але як і раніше віддано виляє хвостом, на дівчинку дивилася тепер уже по-справжньому її собака.

Колись безіменна собака на ім’я Друг.

Реклама

Також цiкаво:

Close