Не міг обрати кар’єру!

– Тітко Галю, добрий день. Ось я привів вам Андрійка.

Галина ще здалека побачила, що до неї навідався зять з внуком.

Вона не горіла бажанням підходити та вітатися, краще б десь сховалася. Проте внука шкода.

– Привіт, Петре. А чому Аліна не прийшла?

– Та вона, як завжди, вся в справах, зайнята. Я планую з хлопцями… Сину, іди сюди, не їж пісок!– взяв на руки Андрійка. – Ми хочемо зробити нову виставу. Сину, заспокойся, будь ласка. Іди краще до бабусі.

Бачте, він щось трохи захворів, дружина сказала, ви знаєте як з цим справитися. Буду бігти, спішу трохи. Ледь не забув, — Петро повернувся та поставив на лавку два пакети з речами хлопчика і продукти.

Зверху лежали персики, під колготками, виблискували на сонці. Чоловік так подивився і подумав:

– Істинний натюрморт: персики на дитячих колготках. Цікаво, — посміхнувся і пішов собі.

– Так я не зрозуміла. Ти куди це? Стій.

– Тобто? У нас з Аліною репетиція. Ну там п’єса, вистава. Усі вже чекають.

– Я за вас дуже рада. Тепер зрозуміло, чого вона не прийшла, боялася, що буду моралі читати. У вас совість є? Я вам ще раніше двом, що говорила? Га? Я з твоєю мамою попереджували вас, що будемо допомагати час від часу, але в няньок не збираємося перетворюватися, щоб розраховували на власні сили. Ніхто вам нічого не зобов’язаний. Не думайте, що найрозумніші тут, а ми дурні. У вас там любов.

Шукаєте їй докази. Але це зайве. Розумієш? Що ми тепер маємо? Дитина майже весь час проводить з бабусями, дідусями, то в мене, то у свахи. Так далі не буде. Усе бери дитину і йди.

– Тітко Галю, тут же не тільки про нас мова йде, а й про інших людей. Я не хочу нікого підводити, зрозумійте. У нас же реп…

– Що тобі не ясно? Загубився? І передай свої дружиноньці, що теж корону нехай зніме.

– Так візьмете сина до себе? Мені терміново потрібно бігти, — перебирав із ноги на ногу Петро.

– Можеш навіть й не просити, не буду брати, — твердо відповіла жінка та склала руки на грудях, не дивлячись на те, що їй страшенно шкода було внука, але цього разу вирішила йти до кінця.

– Ну як так. І як мені бути? Мама теж сказала, що не візьме, бо треба їхати в лікарню…

– А ти як хотів? Сьогодні тільки Андрійка забрали від свахи й зразу до мене привезли.

Запала мовчанка, а через хвилину Галина сказала:

– Добре, я забираю хлопчика, але тепер назавжди.

– Як чудово! Спасибі вам. Ви найкраща бабуся у всьому світі.

– На місці стій! Ти хоча б розчув, що я сказала?

– Так. Я вас добре почув, — Петро пританцьовував на місці з радощів.

– Тобто я забираю дитину назавжди, тебе це влаштовує? Правильно розумію? Ти добре розчув слово “назавжди”?

– Що тут у вас відбувається? – вийшов Степан Дем’янович, чоловік Галини.

– Дідусю, — побіг Андрійко.

– Нічого страшного. Лише зять відмовився від своєї дитини без лишніх вагань.

– Тобто відмовився?

– Не слухайте тітку Галю. Вона перебільшує, теж собі щось напридумуєте дурне. Мені треба бігти, до зустрічі. Добрий день, дядько Степане.

Петро швидко втік, ледь носа не розбив. Тоді Галина швидко пояснила ситуацію своєму чоловікові, яка відбулася п’ять хвилин тому. Настав вечір, приїхали свати. Вони всі разом сиділи за столом та довго про щось розмовляли.

Наступного дня, під вечір, Галина, забравши внука з дитячого садка, йшла з Андрійком за ручку по парку. А за ними бігла її дочка, Аліна. Або як на неї ще казали Аля.

Аліна та Петро навчалися в одному університеті, в одній групі. Це була студентська закоханість. Їх охопила щира любов, але хто знав надовго вона. Другий курс розпочався з вагітності Аліни. Ясна річ, що батьки були проти, адже діти толком не виросли. Проте молода пара обіцяла, що подорослішає і буде справлятися з дитиною та труднощами власноруч. Проте сталося не так, як гадалося. Усі турботи про Андрійка лягли на плечі батькам.

А тим часом Аліна з Петром жили, як і раніше, своїм безтурботним життям.

Батьківський терпець увірвався, вони дружно вирішили, що пора зняти дітей зі своєї шиї та привчати до дорослого самостійного життя.

– Привіт, мамо, та що найкраща бабуся у світі! – Аліна хотіла поцілувати маму, але та відвернулася. – Ой, синку. Як там в садочку. Хлопчик заховався за бабусею.

– Андрійко, ходімо додому. Ми сьогодні в гості підемо. В Олі Іванової день народження. Прийдуть всі сім’ями з дітками. Там для них буде спеціальна святкова програма.

– Що, справді? Та невже. Але до чого тут Андрійко? Йому з вами не по дорозі. Скоро прийде Інна Дмитрівна й завезе дитину на плавання.

– Мамо, яке плавання? Ми з Петром нікуди його не записували.

– Ви ні. Ми — так. Хлопчик слабенький. Треба займатися спортом, корисно для здоров’я. Не чула? Сьогодні повезе сваха, наступного разу — я.

– Ну сьогодні він нікуди не поїде. Ми йдемо на святкування. Нам потрібно…

– Що вам потрібно? Усім продемонструвати свою домашню тваринку? Йдіть без дитини, вас ніхто не тримає.

– Сину, ходімо, — сумно промовила Аліна.

– Я вже сказала, що він нікуди не піде. Що тобі з цього тобі не зрозуміло? Тобі, що Петро не сказав? Він віддав нам Андрійка назавжди. Все іди собі, куди там мала. Ось й Інна Дмитрівна йде.

Сваха й справді йшла їм назустріч.

– Сьогодні так гаряче й душно надворі. Жах. Добрий день, Галино. Привіт, Аліно, Андрійко. Баба Інна ще б трохи й запізнилася. Ну добре, ходімо, ми поспішаємо. Сину, попрощайся зі всіма. Ледь не забула, Галинко, то я завтра в садочок веду, а ти забираєш, правильно?

– Саме так. До зустрічі!

– Усе, бувай. Підемо з Андрійком вчитися плавати. Побажайте нам успіху.

– Так, ніхто нікуди не йде. Мамо, тітко Інно, негайно поверніть мені мою дитину! І поясніть, що взагалі тут відбувається?

– Яку це твою дитину? – насмішкувато перепитала Галина і махнула до Інни. – Інно, йди, не звертай уваги. Твою дитину? Я не винна, що твій чоловік, погано вислухавши мої умови, віддав Андрійка мені назавжди. Скільки ви часу взагалі приділяєте дитині. Ще й батьками називаєтеся. Все, що вмієте та робите це: гуляєте, танцюєте, п’єте. Ніякої у вас совісті нема. Іди на всі чотири сторони!

– А тепер, доню, що ти хочеш? Два тижні тому в Андрійка в садочку було свято. Перше в його житті, до речі. Усі батьки були, навіть молодші за вас. А в Андрійка були бабці, дідусі, усі, окрім батьків.

– Мам…

– Я тобі не дозволяла говорити. Та куди там. Батькам немає й діла до Андрійка, у них же репетиції. А вчора прибіг твій Петро, почав підлизуватися, просити. Я йому сказала, що можу забрати сина, але назавжди, твій чоловік тільки зрадів цьому й побіг. Петро тільки й почув, що хотів, а далі начхати. Усе, йди собі. Не попадайся мені на очі, бачити тебе не хочу! Виховала з батьком на свою голову. Егоїстка… Скільки нам обіцяли, клялися, що будете виховувати сина, як слід, що подорослішаєте. І ти, і твій чоловік. “Тітко Галю, ми чесно подорослішаємо і совісно виховуватимемо сина”, – перекривляла Галина.

– Мамо, чому ти така жорстока? – плакала Аліна і ледь вимовляла слова.

– Жорстока? Ти себе чуєш? Не реви! Ти з Петром відмовилася від дитини. Все, вільні. Ідіть під три чорти! Нема в Андрійка ні мами, ні тата. Хіба можна назвати батьками тих, хто проміняв дитину на своїх друзів! Іди звідси!

Аліна розридалась, як дитина. Не кожний день мама тобі каже “Іди звідси”. Галина розмовляла з донькою суворим тоном, а це означало, що остання сильно провинилася. Дівчина йшла вперед, не бачачи дороги через сльози.

А вечері прибіг Петро, емоційно кричав, щось роз’ясняв, погрожував…

Степан Дем’янович вислухав зятя з кам’яним обличчям, а потім спокійно запитав, а де зараз знаходиться Андрійко?

– Ще будете питати, де він? Насміхається? Він у вас!

– Справді? А хто тобі сказав? Дружинонька? Чи то знову так уважно слухав?

Степан Дем’янович був дуже злий, це було зрозуміло Петрові. Як він міг переплутати, Аліна ж казала, що син в його батьків. Це треба ще й до них іти. Там зараз батьки моралі читатимуть.

Але іншого варіанту нема, бо Аліна у квартиру не пустить без Андрійка.

Петро змушений був піти, але перед відходом пригрозив тестю.

Петро чудово розумів, що без сина дружина його вб’є. Але так не хотілося їхати до батьків. Усе так навалилося одночасно і невчасно.

Невже вони поспішили з народженням дитини? Він, звісно, крутий, але зараз життя в самому розпалі. Ще й для Аліни крутий сюрприз приготував. Ой…

Ще й пропозицію отримав від друзів. Можна поїхати до Києва, а там влаштуватися на один місцевий канал. Лишилося тільки з Аліною поговорити, бо без неї ніяк. Вона і круті сценарії пише, а ще крутіше їх відтворює. Але, як бути з Андрійком. Він лише заважає.

– Усе, поїду до Аліни та поговорю з нею. Залишимо сина в батьків. Це ж не чужі люди.

А потім досягнуть успіху, стануть відомі та й заберуть до себе Андрія. А, можливо, взагалі поїдуть за кордон. У Чехію чи Австрію? Вони, до речі, з Аліною гарною вміють співати.

“У наш чудовий час.
Ми радо зустрінемо вас”

Ішов дорогою Петро та співав собі під ніс, уявляючи, як його та Аліну показують в телевізорі.
“Вмощуйтеся зручніше! Наш вечір розпочинається”
Продовжував далі співати хлопець.

– Чому ти прийшов без Андрійка? Де мій син? – запиталася заплакана Аліна.

– Сонце, тільки вислухай мене спокійно. У мене є крута новина.

Через сорок хвилин Петро стояв під дверима та вкотре просив, аби дружина його пустила.

Тим часом дівчина збирала свої та речі сина у валізу та плакала. Потім вона відчинила двері та різко вдарила Петра, оскільки він пояснював, що вона тупенька і не розуміє, від чого відмовляється.

– Кохана моя, Аліно, ну куди ти йдеш. Подумай добре, не треба так різко відмовлятися. Він же все одно залишиться нашим хлопцем.

– Сином.

– Що? А ну так, сином. Ну подумай сама, ти ж розумна дівчина. У Києві на нас чекають великі можливості, великі гроші, популярність, кар’єра, перспективи. Послухай ти мене. В Іванова там є зв’язки, він там допоможе, прорвемося. Ну чого ти, як мала дитина. Тільки уяви, це життя, про яке ми мріяли…

Аліна йшла, не відчуваючи землі під ногами, витирала сльози й тягла валізу.

Степан та Галина були дуже здивовані доньці в істериці, знайшовши її заплакану в себе на порозі. Вони сиділи в трьох та дуже довго розмовляли, вирішували, а потім поїхали до сватів. Андрійко вже спав. Вони всі дружно сиділи та розмовляли. Вранці Аліна пішла на роботу. Ввечері Петро прийшов забрати дружину з роботи, хотів поговорити.

– Так ти надумала їхати?

– Не поїду.

– Аліно, подумай добре. Мені здається, ти навіть не розумієш, від чого відмовляєшся! Ти можеш зробити своє майбутнє кращим. Тільки уяви, що ми можемо дати для нашого сина. Я тебе молю поїхали! Хоч можу на коліна стати, тільки їдемо.

Вперлася у своє і ні кроку назад. Ну все я зрозумів. Але потім ти будеш пояснювати Андрійкові, чомусь якісь там Іванови популярні, їздять відпочивати на курорти, а ми вдома сидимо, його батько на заводі працює зранку до ночі. Ти поясниш синові, а не я. Поїдеш? Добре, сама дивись. У тебе є ще час. Я іду. Завтра ми відправляємося о восьмій вечора. У тебе є ще шанс. Додому приїдеш? Ні, то добре. І ще можеш Андрійка поцілувати за мене.

“Поїде вона, куди дінеться. Аліна жити без мене не може”. Втішав себе Петро та заспокоював. Тим паче вона без сцени жити не може.

Наступив момент відправлення. Петро стоїть біля вагона, чекає на дружину. Він знає, що Аліна в нього найкраща, що прийде, поїду разом покоряти Київ. Але цього не сталося, ніхто не прийшов.

А біля залізничного вокзалу тихенько стояла та плакала Аліна, обнявши сина.

– Мамо, там татко стоїть! Ходімо до нього.

– Ні, синочку. Не підемо до нього.

– Ти плачеш? Чому?

– Ні, все гаразд.

***

– Андрійко, прийшла пора вставати!

– Мамо, я не можу. Очки сплять, не хочуть прокидатися.

– Зараз я вам допоможу, залоскочу.

– Ой, ні. Я вже встаю, біжу чистити зубки та вмиватися.

– Вставай, лоскочу.

– Ха-ха-ха. Зараз.

– Уже. Бистренько.

Андрійко іде підстрибуючи, поруч йде мама цокотить каблуками. Вони живуть разом із дідусем та бабусею.
Андрійко кожного дня чекає на повернення тата, можливо, тоді мама не буде плакати.

Андрійко має двох бабусь і двох дідусів, маму, є ще тато, але він десь дуже далеко. Мама не розмовляє про нього, лише плаче, коли сама, і думає, що ніхто не бачить, але хлопчик все бачить.

Ой, хто це йде назустріч? Чоловік, в руках якого величезна чорна валіза.

– Мама! Матусю, це ж татко! – почав голосно кричати хлопчик.

Аліна побачила теж його, зупинилася та стала. Петро теж іде й не зводить з них очей!

Андрійко висмикує свою руку з маминої руки та біжить до татка.

– Татусю! Таточко!

Петро присів, розставив руки та чекає, аби зловити сина.

– Андрійко, мій маленький хлопчик! Синочок мій, найкращий. Сонечко, вибач мені, будь ласка.

– Таточко, я не ображаюсь на тебе і прощаю, аби тільки мамочка не плакала, не покидай нас. Мама теж тебе пробачить. У нас все буде гаразд.

Час від часу Петро Анатолійович розповідає внукам про свої пригоди в Києві, як він ледь не став зіркою телебачення, але вибрав сім’ю.

– Запам’ятайте, найголовніше в цьому житті — це наша сім’я! – повчав дідусь, а сам засмученим поглядом дивився в телевізор.