Стали для сина в0р0гами, сказавши, що не віддамо йому будинок, поки він не обдумає своє рішення

Ми з Ганною тридцять років у шлюбі. У нас є син Павло. З дружиною ми з молодості жили у найманій квартирі і весь час мріяли про своє житло. Щоб досягти своєї мети, я наполегливо працював і ходив на підробітки. Ганна теж працювала позмінно на двох роботах. Нарешті ми придбали омріяну двокімнатну квартиру.

Коли мої батьки, які жили у передмісті, померли, будинок за заповітом перейшов мені. Ми здавали це житло в оренду. Будинок просторий та затишний, від міста декілька кілометрів. Думали, що син виросте і оселиться у ньому. Або ми віддамо сину свою квартиру і на старості років переїдемо жити у передмістя. Добре, що у Павла буде власне житло.

Сину вже 25 років. Він зустрічався з дівчиною Оксаною. Нещодавно повідомив нам своє рішення одружитися з нею. Ми з Ганною були щасливими. Оксана – хороша дівчина, буде нашому Павлові прекрасною дружиною.

Я повідомив сину, що ми на весілля подаруємо молодятам будинок за містом, щоб вони не ходили по орендованих квартирах.

Минув час. Павло з Оксаною не переїжджали у житло. Ми поцікавилися у них, чому вони цього не роблять. Та Павло повідомив нам, що будинок вирішив продати, а на отримані гроші він збирався купити іномарку. Про машину він так давно мріяв!

Нас це рішення шокувало. На мою думку, це взагалі безглуздо. Не мати свого житла, зате їздити автомобілем. Тому я сказав сину, що поки що йому будинок не віддам. Хай обдумає своє рішення і розуму набереться.

Автомобіль, звичайно, це добре. Але ж у нього сім’я. Оксана вже вагітна. Спочатку треба облаштувати своє гніздечко, а потім вже збирати гроші й на машину.

Син на нас образився і не розмовляє вже місяць. Заявив, що ми відібрали у нього і будинок, і машину. Ми стали для нього ворогами. Але хіба ми не мудро порадили йому?