Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не підводячи очей. Але не можу пояснити, чому, але між нами немає звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарна! вигукнула я, пригортаючи до себе тепле тіло нашої новонародженої доньки. Соломія лежала в мякій ковдрі, згорнувшись клубочком, як маленький жмуток життя, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ для мене звузився до одного обличчя, одного подиху, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Дмитро. Він дивився на дитину, але в його погляді була ніжність і ще щось. Щось невиразне, майже перелякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем дівочої щічки.
Схожа на тебе, сказав він тихо, ледве чутно. Але в голосі не було того світлого захвату, на який я сподівалася. Не було радості, яка мала би клекотати. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене то й що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але минули роки, і коли народилася друга донька Марічка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це було ніби списане з портрета мого батька. Вони наче вийшли з однієї рамки, де закарбований він у дитинстві. Жодної риси Дмитра в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, ні навіть характерного виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною й болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охолону
