Як я «виселив» тещу з дому, не сказавши ні слова
Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла у наші справи, не читала нотацій, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «свекруг». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та інколи навіть кумедною у своєму старомодному світогляді. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як то кажуть, у кожній бочці меду…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї на вихідних, пили чай із варениками, слухали оповідання з минулих часів. І все йшло як по маслу, доки в нас із Олесею не народився син — Ярко. Ось тоді й почалося. Спочатку бабуся почала приїжджати раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і зовсім залишилася у нас.
Звісно, з віжливості ми нічого не казали. Адже допомога по господарству — річ не зайва, особливо коли в хаті мала дитина. Дружина вийшла на роботу, а теща тут як тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизна постирана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Але ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала до себе «лише речі забрати» — і знову до нас.
Вона жила в нас, як господиня: влаштовувала перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла паляниці, коли я просто хотів яєшню. Ми перестали відчувати себе у власній хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мама трохи відпочине у себе, але Олеся лише махала рукою: «Та як ти скажеш, їй самотньо, невже трохи терпіння шкода?»
І я терпів. Аж доки випадок не підкинув мені геніальне рішення.
Яркові тоді було два роки. Одного разу він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Бука…» — прошепотів він перелякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо страшно — смійся. Сміх лякає всіх Буків. Ти регочеш, а вони тікають!» — випалив я, не особливо замислюючись. Ярко кивнув і пішов спати.
І от за кілька днів, о третій годині ночі, я чую, як мій син іде коридором… і регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Сміх лунає по всій хаті. Я ледь не впав з ліжка, але зрозумів — йде в туалет, «лякає» Буку. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ніччю. Нам, дорослим, навіть трохи смішно. Але не тещі.
Через кілька днів вона підійшла до мене, вся на нервах, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась пітьма, якісь сутності! Дитина регоче вночі, ніби через нього хтось говорить! Мені від цього моторошно! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви о— І лише якщо ви очистите хату від цієї нечисті, — додала вона, схвильовано ховаючи хрестик у кишеню.
