Леся постійно просила маму, аби та продала свій будинок та переїхала жити до неї. Та кожного разу мама відмовлялася. До Лесі дійшла новина, що її мама планує виходити заміж

Ольга Миколаївна не могла наважитися на такий рішучий крок, їй була потрібна порада та підтримка дітей. Вона дуже переживала за це. Діти у неї вже дорослі, мають своїх дітей, сім’ї та все одно переживала, що можуть цей вчинок засудити та не підтримати.

Донька Леся проживає в місті, яке знаходиться далеченько, має сина та чоловіка. Останнім часом чоловік часто почав заглядати до чарки, як був на роботі, то ще більш-менш було добре, а як звільнили, то почав пиячити. Коротко кажучи, життя в її доньки склалося не зовсім добре.

Час від часу Леся заводила мову про те, аби мама продала будинок та переїхала жити до них. Мама й слухати не хотіла, бо добре знала, що там на неї чекають сварки, непорозуміння, до того ж у місті постійно шумно. А тут у неї затишно, спокійно. Будинок розташований в центрі, є магазин, зупинка, зручно. Буває, що спакує пакети та й поїде в гості до сина чи доньки. Побуде там максимум добу, бо боїться за своє господарство, та й назад додому.

Оля має свій город, щоправда, невеликий, проте їй вистачає і собі, і щоб дітям відвезти. А ще біля будинку є садок, де ростуть і яблука, і груші, сливи, абрикоси. Інколи й продає щось. Поки може сама пересуватися, то буде тут жити.

Син Саша сім’ї не має. А була та його колишня дружина потерпіла рік, бо той нічого не робив, тільки на дивані сидів, та й вигнала його. Відтоді почав життя казанови. То з однією погуляє, то в іншої поживе. Тяжко матері споглядати за таким життям свого синочка, але ж нічого не може зробити, нічим допомогти. Нема грошей. Колись працювала на птахофабриці, лишилося три роки до пенсії й не дотягнула, звільнили. Та не тільки її одну. Закрили фабрику.

Чоловік її помер, вже як 15 років тому. За ці роки приходило декілька чоловіків свататися до неї, але не знайшла серед них свого. Ольга не думала і не хотіла щось змінювати у своєму житті.

Якось так сталося, що її сусід почав до неї все частіше та частіше приходити у гості. Він теж був вдівцем, дружина померла чотири роки тому. Сина мав, але той аж в Америці живе, тому дуже рідко приїжджає. Василь Петрович хороший чоловік, хазяйновитий, веселий, добрий, постійно біля будинку щось бігає, працює. Одного разу побачив, як Ольга сама несе два відра, повні води. Одразу кинувся на допомогу. На знак вдячності жінка нагодувала його смачним борщем із пампушками. Наївся, подякував, пішов додому та плакав.

Смак борщу нагадав про його дружину. Якось восени та влітку час швидше пролітає, бо багато роботи, клопотів, нема часу на роздуми. А коли приходить зима, роботи все менше, не знаєш куди себе діти, куди втікати від тих думок, смутку. У цьому вони один одного добре розуміють. Сядуть на лавочці, перекинуться слівцем, і вже ліпше. Часто годувала Ольга свого помічника-сусіда.

А зовсім недавно Василь Петрович, набравшись сміливості, прийшов із хлібом та вишитим рушником і каже: “А живімо разом!”. Ольга Миколаївна шокована була цією пропозицією, бо ніколи не заглядалася на Василя, як на чоловіка. Трішки розгубилася. Пройшло трохи час, як вони сиділи та мовчали. А в очах чоловіка стільки надії було. У відповідь жінка мовила: “Дай мені час на роздуми. І дітям подзвоню, запитаю їхньої поради”.

Подзвонила дітям і сказала, щоб ті приїхали.

На наступні вихідні приїхав Сашко. Сіли за стіл, прийшов Василь Петрович. Вони сиділи, говорили, жартували, все-таки знайомі із самого дитинства. Наступного дня, склавши сину пакунки Ольга запитує: “Що скажеш про Василя Петровича?”.

– Добрий чоловік. Тепер буде з ким посидіти, випити, поговорити. Можна і додому частіше приїжджати. Звісно, що живіть собі разом. Ще й ось який щедрий, позичив десять гривень на дорогу.

– Сашко, тобі не соромно?

– Ну а що? Знаю, що в тебе нема,- посміхаючись, відповів.

Син поїхав. Чекала на приїзд доньки. Сиділа та було присутнє погане передчуття. Приїхала автобусом Леся. Ольга підійшла, аби обняти, вона відійшла далі. Мама хотіла завести до хати та промовила:

– Не піду далі. Поговоримо тут і поїду собі.

Ользі стало ніяково, відчувала, що зараз щось погане станеться.

– І що ти собі думаєш? Заміж виходити? А про своїх дітей та внука не хочеш подумати? – просичала Леся.

– Донечко, ти про що? – ледь відповіла мама.

– Мені ремонт треба робити, дитину нема за що вдягнути. Грошей геть нема. Де я маю брати гроші для Сергійка? А ти вперлася рогами, будинок не хочеш продавати! Зібралася вона заміж виходити, щоб все потім чужому чоловікові залишити, так?!

– Заспокойся ти! Давай спокійно сядемо за стіл, поговоримо. Василю не потрібна моя хата, він хороший чоловік.

– Та здався він мені, ні з ким я не збираюсь говорити. Таких ти, мамо, дров нарубала. Дякую. Ось їде маршрутка, піду я. Ти роби, як знаєш.

На цьому закінчилася розмова. Леся зірвалася з місця, побігла на маршрутку, заскочила та поїхала. А Ольга ще стояла і не могла прийти в себе та зрозуміти, що тільки-но сталося. Опустивши голову, жінка пішла до хати, по її щоках бігли сльози, ледь перебирала ноги.

Довго думала, що ж їй робити, як правильно вчинити. То розмовляла сама з собою, то з котиком Мурчиком, який підтримував її, як тільки міг: усюди ходив за нею, терся об ноги, муркотав. Діти її вже виросли, почали жити своїм життям і нікому вона не потрібна.

Ближче вечора до Ольги Миколаївни завітав Василь. Зайшов, несміло присів та питає:

– Ну, що там? Що діти казали?

Ольга була рішуче налаштована відмовити йому. Але почувши його теплий голос, зрозуміла, що не зможе цього зробити.

– Діти, а що діти? Вже дорослі, живуть своїм життям, то хай живуть. А у нас із тобою своє.