«Якщо ти не хочеш забирати мене звідси, то чом ти мене народжувала, мамусю?»

Є один міф, в який всі активно вірять. І цей міф полягає в тому, що всі ранні шлюби завжди закінчуються лише одним – р0злученням.

Проте я можу довести на своєму прикладі, що далеко не всі такі шлюби закінчуються зруйнованою сім’єю.

Вийшла я заміж всього в сімнадцять років. Так, через вагітність, але ми з чоловіком завжди любили один одного та любимо досі. І тоді ми не здалися та боролися з труднощами. Батьки також нам дуже сильно допомогли. Вони навчили нас бути хорошими батьками для нашої любої донечки Софійки та допомогли фінансами.

Софійка в нас дівчинка здорова, активна і дуже розумна. В усьому і завжди вона хотіла бути першою. І це їй вдавалося. Та більше того, вона вміла приймати те, що не в усіх сферах та аспектах вона може бути найкращою, бо всі ми індивідуальні та різні, і нікому не вдається бути ідеальним у всьому. Кожен хороший в певних речах, а в певних – ні. Вміла прийняти це. Я дуже рада, що змогла виховати доньку саме так.

Донька підросла, була вже достатньо дорослою, і тому ми вирішили, що хочемо народити ще одну дитину. Тим більше в нас вже був власний бізнес, і тому ми могли дозволити собі ще одну дитину.

Проблем з фінансами не було, але от з моїм здоров’ям – так. Я всю вагітність пробула в лікарні, бо самопочуття та аналізи були м’яко кажучи не втішними. А потім, на тридцятому тижні вагітності, лікарі сказали, що дитина народиться з «букетом» діагнозів.

Я була у відчаї, не знала що робити, строк вже дуже великий, і нічого не можна зробити. Я чекала пологів, як найстрашнішого дня в своєму житті. І водночас надіялась на чудо: що дитина народиться здоровою, і все буде добре. Я дуже не хотіла писати відмову, надіялась на краще, проте, на жаль… На жаль, як тільки малюк народився, лікарі одразу сказали, щоб я писала відмову, бо син довго не протягне і буквально через два-три місяці його не стане. Вони хотіли, щоб я легше перенесла втрату, щоб сильно не прив’язалася до сина.

Слова лікаря збулися. Через два місяці ми п0ховали сина, та після цього я ще дуже довго не могла прийти до тями.

З того часу пройшло багато років. І все таки ми з чоловіком вирішили, що якщо в нас не виходить народити дитину, то краще її всиновити. Тому по приходу в дитячий будинок ми сказали директору, що шукаємо хлопчика віком десь шість-сім рочків. Стільки б було нашому сину.

Директор довго не думав та одразу дав нам поглянути на документи одного хлопчика, в яких була записка. Це скоріше був лист, але написаний на невеликому клаптику паперу. В ньому йшлося наступне:

«Мамуся, коли ти забереш мене? Я вже так втомився чекати тебе. Я хочу додому. Мені не потрібні ніякі іграшки та цукерки, я просто хочу до мами. Якщо ти не хочеш забирати мене звідси, то чом ти мене народжувала, мамусю?»

Я розридалася прямо перед директором та чоловіком. Правда чоловік сам мало не плакав та тримався з останніх сил. Ми одразу зрозуміли, що маємо забрати хлопчика, і що нам потрібен саме він.

Тепер Сергійко живе щасливо в нашій дружній, радісній та теплій сім’ї.