Шлюб на нерівних умовах!

Я рідко ходила на шопінг, не любила його, тим паче у нашому маленькому місті був лише один торговий центр, тому вибору там було мало. Порадувало мене лише те, що я відразу після першого ж магазину зустріла свого однокласника, ми з ним у школі добре товаришували.

– Господи, скільки я тебе не бачила, Андрію! А це що за дівчинка красива? Твоя донька? – запитала я і побачила, що однокласник змінився в обличчі. – То ваша з Олею красуня? Оля теж тут? Хотіла б її теж побачити! – Оля наша однокласниця, дружина Андрія.

– Люба, йди прогуляйся, а я зараз поговорю зі старою подругою і після разом будемо, — однокласник відпустив дівчину, і вона пішла у якийсь магазин.

На диво, Андрій виглядав набагато краще, ніж у молоді роки, був модно й акуратно одягнений, з голочки, та ще й не у найдешевших магазинах. Останній раз ми бачилися чотири роки тому, він хороший сантехнік, тому я до нього за допомогою звернулась. Він прийшов у брудній кофті та старих штанах, хоча для такої роботи нічого нового особливо і не одягнеш. Грошей з мене теж не хотів брати, лише попросив на пляшку, як у старої подруги.

Андрій був з бідної сім’ї, тому ще у технікуму почав працювати сантехніком і скоро здобув славу на все місто як хороший майстер, а от його дружина, Оля, була з пристойної сім’ї, гарно вчилась, і всі пророчили їй велике майбутнє, а вона закохалась у нього і не захотіла навіть вступати у сусіднє місто. Залишалась тут, закінчила коледж і почала працювати на нашому заводі, а потім у них народилось двоє дітей — син та донька.

Андрія могло б чекати велике майбутнє, але в один момент він приохотився до чарки, ще й компанія у нього погана з’явилась, і навіть тоді Оля не покинула його, ходила шукала посеред ночі, переживала, плакала, намагалась говорити з ним, та все даремно. Всі їй кричали, щоб вона від нього йшла, що вона лише собі життя псує, а вона лише махала головою і розповідала, що любить його, і він дуже хороший.
І зараз той Андрій був зовсім іншим. Він сильно змінився.

– Ми з Олею розлучилися два роки тому, зрозуміли, що ми різні, нічого нас більше не об’єднувало.

– Ви зрозуміли?

– Ти права, я зрозумів. Просто в один прекрасний момент я познайомився з Настею, і поруч з нею я почав цвісти. Моє життя знову отримало фарби, мені більше не були потрібні горе-друзі чи випивка, щоб насолоджуватися життям. Зараз я заробляю гроші, стараюсь, тому що маю для кого. Звісно, мені вже 50 і все не так райдужно, але я щасливий. Лише шкода, що діти не змогли зі мною змиритися, вони прийняли бік мами й навіть не хочуть говорити зі мною. А я скільки добра їм робив…Звісно, я вдячний Олі за спільні роки, але я більше не кохаю її. Можеш засуджувати мене, та твої слова нічого не змінять, я вперше щасливий і не хочу цього втрачати.

Звісно, він захотів бути щасливим і покинув все своє минуле життя, залишив позаду не тільки випивку, а й люблячу дружину та дітей… Проте я його не засуджую. Хіба можна судити людину за те, що вона полюбила? Особливо, знаючи, яке це яскраве почуття і нащо ти здатний заради нього!

Та й що можна сказати про ту дівчину? Мабуть, теж закохалась, тому що від нього на початку вона точно нічого не могла б взяти…
Можливо, у них така любов? Для нього остання? Тому вона дає йому той самий вогник надії.