ЖИТТЯ

«В дитинстві вони cneречалися, хто більше мене любить, а зараз не можуть вирішити, хто буде за мною доглядати,» – на старості стала нe потрібна своїм дітям

«Ось яка в тебе опора росте. Які гарні хлопці, буде кому на старості років допомагати,» – завжди говорили мені знайомі на вулиці, коли бачили, як я за руки вела своїх синів. Всього рік різниці, а вони здавалися близнюками. Сумно зараз згадувати, скільки в них виникало дитячих суперечок за те, хто більше мене любить. «Я її більше люблю, я перший з’явився,» – кричав старший й хапав мене за руку. «Ні, я її більше люблю» – відповідав йому менший. Мені так було приємно таке чути. А зараз стало страшн0.

Кілька років тому не стало мого чоловіка. Він завжди працював на нервовій роботі, тому не дивно, що на старості років серце почало нагадувати про себе. Для мене це була важка втрата. Якось порожньо та неприємно стало знаходитися у квартирі, у якій ми прожили понад тридцять років. Добре, що мене хоч радував мій кіт. Про дітей тепер тільки згадувала. Скільки сліз я пролила, коли переглядала їхні дитячі фотографії. Так й бачила перед очима, як вони мені навипередки допомагали донести сумки до квартири, як прибирали у квартирі. А що тепер. Щастя, якщо хтось хоч раз на тиждень зателефонує й запитає, як в мене справи. Постійно занятті. Геть забулися про свою маму.

Нещодавно в мене піднявся тиск. Сусідка викликала швидку. Тоді то я й вирішила, що більше не хочу жити сама. Нехай хтось з синів мене забере до себе. Вони обоє одружені, мають дітей. Буде кому мене доглянути. Однак сини прийняли новину геть не так, як я очікувала. Вони знову почали сперечатися через мене. Але цього разу хто буде за мною доглядати. Я настільки стала їм не потрібна.

Реклама

Я твердо вирішила, що залишу свою квартир тільки тому, хто мене візьме. Може хоч так буду мати певність, що не залишуся сама у пустих кімнатах. Що поробиш, якщо старість буває інколи такою. Соромно навіть комусь зізнатися, що мої сини так себе поводять.

Реклама

Також цiкаво:

Close