Двоє чоловіків, побачивши один одного, міцно обнялись та не могли довго повірити в те, що зустріч відбулася!

Залишалось кілька хвилин до відправлення автобуса. Тарас стояв на платформі, дoкypюючи цигapку. Озирнувшись, він побачив, що до автобуса біжить чоловік. Тарас махнув йому рукою, щоб він не поспішав, ще кілька хвилин до відправлення.

Віддихавшись, незнайомець сказав:

– Як добре, що я не спізнився, довго планував цю поїздку.

Тарас, зайшовши в автобус, сів на своє місце. Незнайомець зайняв сусіднє місце. Пасажирів був повний автобус. Хтось розмовляв, хтось слухав музику через навушники, а хтось щось переглядав у телефоні. Автобус рушив.

– Давно далеко не їздив – сказав незнайомець.
– Будемо знайомі. Мене звати Степан.

Тарас, посміхнувшись подав руку.

– Мене – Тарас.
– До кого їдете? – запитав Степан.
– Та так, по роботі відправили у відрядження.
– Зрозуміло.
– А ви?
– Я батька давно не бачив. Та от хочу його провідати.
– Це хороша справа відвідати батька. Скільки вже не бачились?
– Та вже мабуть років з п’ять не був вдома.
– Давненько.
– Гординя не дозволяла побачитись раніше. Батьки розлучились, ми з сестрою залишились з мамою, їй було важко самостійно нас виховувати. Я винуватив батька, що він нас покинув і не хотів з ним спілкуватися. Настільки був ображений на нього, що навіть не запросив його на своє весілля, внуки свого дідуся також ще не бачили. Дружина мені говорить постійно, що так робити не можна, що розлучені винні обоє. Все ж таки він мій батько, і я повинен з ним спілкуватися. Слова дружини запали мені в душу, і я вирішив, що так і буде. Я буду просити пробачення у батька за те, що стільки років не спілкувався з ним, за те, що не запросив на весілля, за те, що не дозволяв йому бачитись зі своїми внуками.

Тарас мовчки слухав та задумався, адже він також не дуже часто навідує свою матір. А вона живе не так далеко, як батько цього чоловіка. Вирішив, що після відрядження одразу ж поїде до неї.

Як часто ми відвідуємо своїх батьків? Вони нас із нетерпінням чекають, виглядають у вікно чи часом не видно нас по дорозі додому. Все своє життя присвятивши дітям, залишаються наодинці в очікуванні дітей.

Щоденні клопоти, робота, метушня забирають багато часу, але ми повинні пам’ятати, що в батьківському домі є найдорожчі нам люди, які потребують нашої уваги так само, як ми потребували її в дитинстві.

Поки вони живі, не слід забувати про них. І серед щоденних клопотів виділити кілька хвилин та зателефонувати до батька чи матері, а по можливості частіше відвідувати їх. Допоки ще батьківське серце б’ється, в ньому горить любов до своїх дітей та онуків.

У розмовах час минув швидко. Пасажири почали готуватись до виходу. Вийшовши з автобуса, Тарас закурив цигарку. Біля нього стояв чоловік похилого віку, спираючись на палицю. Це був батько Степана. Степан вийшовши з автобуса, зі сльозами на очах міцно обняв свого батька, і вони довго довго не могли відпустити один одного.

Докуривши цигарку, Тарас вийняв телефон і подзвонив мамі:

– Мамусю, я зараз у відрядженні, як повернусь, одразу приїду до тебе в гості. Я вже так скучив за вами, дорогенька моя.

У слухавці чути була радість від почутого голосу сина.

– Так, сину, я завжди чекаю тебе. Приїжджайте сім’єю. Я теж скучила за вами.

Історія незнайомого чоловіка заставляє нас задуматися над тим, як ми відносимось до своїх батьків. Поки вони живі, потрібно їх якомога частіше навідувати. Адже батьки поклали на жертовний вівтар свої найкращі роки заради виховання дітей. Тому найкращим подарунком для них буде вдячність, любов та підтримка, тоді їх очі будуть сяяти від щастя.