За свого чоловіка Андрія я старша на не повних шість років. Ми почали зустрічатися ще як він навчався в школі. І його мама, як дізналася про наші стосунки – була дуже проти. Всіляко пояснювала Андрію, що ми не пара.
Навіть зі мною Ольга Григорівна зустрічалася і просила кинути її сина. Основними її аргументами було, що він ще зовсім дитина, йому потрібно поступати до інституту і вчитися.
Я це все чемно вислухала і сказала, що Андрій сам прийматиме рішення. Спеціально ж його покидати я не буду. Та й не хочу, бо люблю його.
Андрій страждав від маминих повчань про те, що ми різні з ним. На думку Ольги Григорівни я не їхнього рівня, бо закінчила навчання в училищі і працювала в аптеці. Та й родина в мене така собі – мій батько був постійний гість у місцевому генделику.
Ми домовилися, що я чекатиму на чоловіка, доки він вивчиться, а потім ми одружимося. Вже на четвертому курсі Андрій отримав роботу. Заробляв він багато, бо багато вчився і працював.
Ще за рік ми одружилися, попри те, що родина Анлрія була проти і не сприймала мене. Андрій серйозно поговорив з мамою і пояснив, що він обирає кохання і мене. А її ворожа позиція лише зіпсує між ними стосунки і припинить спілкування.
Ольга Григорівна розуміла наскільки серйозні слова сина. Андрій ж був самостійним і незалежним. Житло придбав для нас за власні зароблені кошти. Від батьків нічогісінько не взяв.
Батьки та сестри Андрія після цієї розмови справді змінили своє ставлення. Однак не надто в кращу сторону. Просто із агресивногго воно стало нейтральним. Та вовком таки дивилися на мене.
Новина про нашу вагітність та народження донечки не надто втішила їх. А ми були щасливими. У нас було абсолютно все для щастя. І різниця у віці зовсім не відчувалася.
За спільних одинадцять років подружнього життя Андрій жодного разу не дорікнув мені у тому, що я за нього старша. Ба більше, навіть натяку на такі думки не було.
Хто б там що не казав, але коханню вік не завада. Ми переконалися в цьому на власному досвіді.
Свекруха, Ольга Григорівна почала мене сприймати лише після наших семи років. Тоді вона і посміхатися почала і зрозуміла, що у нас щирі почуття на довгі роки, назавжди.
Коли Андрій захворів і лежав у лікарні – я сиділа цілими днями і ночами біля нього. Не могла я його самого залишити у лікарні. Дітей попросила пожити у дідуся і бабусі, батьків Андрія. Свекруха їх любила, хоча спочатку це ретельно приховувала.
Мабуть тоді і стався той переломний момент, як вона відкрила своє серце і впустила мене туди. Почала мене сприймати не як ворога, а як власну дитину. Хоча на меті у мене цього і не було. Я лише хотіла, щоб мій чоловік, мій коханий Андрій пошвидше одушав і поправився, повернувся до нашого дому і звичного життя.
Тому любов ще й лікує і дуже швидко. Надає крила, підтримку і впевненість. Кохайте один одного незважаючи ні на що. Саме тоді все і буде гаразд.
