“Ти чудовисько, мамо! Таким як ти не можна мати дітей!”
Після школи Олеся виїхала з невеличкого провінційного містечка до Києва, щоб вчитись далі. Одного разу пішла з подругами в клуб і там зустріла Олега. Киянин, красень, батьки його виїхали на рік у закордонне відрядження. Вона закохалася в нього безпам’ятно й незабаром переїхала до нього.
Жили на широку ногу — батьки гроші присилали. Кожного дня то в клуб, то вечірки вдома. Спочатку Олесі такий спосіб життя подобався. Не встигла озирнутися, як набрала боргів і пропусків, а зимову сесію здала з двійками. Зависло питання про її відрахування.
Олеся пообіцяла взятися за розум і перескласти іспити. І справді, занурилася в книжки. Коли до Олега приходила компанія, вона зачинялася у ванній. Сесію вона все ж пересклала. Але вирішила переконати Олега одуматися. У нього останній курс, скоро диплом.
“Та годі тобі, Олесю. Одного разу живуть. Молодість — річ швидкоплинна. Коли ж гуляти, як не у двадцять років?” — безтурботно відповів він.
Соромно було сказати матері, що живе з хлопцем без штампа у паспорті. Коли дзвонила додому, брехала, що вийшла заміж, розписалися, а весілля влаштують, коли батьки Олега повернуться.
Одного разу Олесі зле стало на заняттях. Крутилася голова, нудило. Вона не змогла згадати свій календар і з жахом зрозуміла, що, ймовірно, вагітна. Тест підтвердив її підозру.
Термін був невеликим, і Олег став переконувати її зробити аборт. Вперше вони сильно посварилися, і Олег пішов, не з’являючись два дні. Олеся не знаходила собі місця, ждала й ридала. Нарешті він повернувся, але не один. На ньому висіла п’яна блондинка, яка ледве трималася на ногах. Олеся була виснажена невідомістю й не витримала — накричала на Олега, почала виганяти його супутницю.
“Вона не піде. А як не подобається — сама йди, істеричко!” — проревів він і вдарив Олесю.
Вона схопила пальто й вибігла з дому. Пішки дійшла до гуртожитку. З припухлою щокою, розмазаною тінню й у сльозах постукала у двері. Вахтерка зжалилася й впустила її.
Наступного дня прийшов Олег, благав пробачення, обіцяв більше не піднімати на неї руку, умовляв повернутися. Олеся повірила. Заради дитини.
Якось вона закінчила перший курс. Додому їхати боялася. Що скаже мати? Але й у Києві страшно — скоро мали приїхати батьки Олега, а вона з животом і виглядала жахливо.
Незабаром вони справді повернулися. Дізнавшись, що Олеся з провінції, що тільки перейшла на другий курс, батько завів неприємну розмову. Запропонував їй гроші, щоб вона поїхала й залишила їхнього сина у спокої.
“Сама подумай, який із нього батько? Одні гулянки на думці. А може, навіть не його дитина? Гроші добрі пропоную. Бери й їдь у своє місто, до батьків. Спочатку вистачить. Повір, так усім краще буде.”
Образливо було Олесі чути це. Від сорому готова була провалитися крізь землю. Олег не заступився, мовчав. Гроші Олеся не взяла, хоча потім шкодувала. Зібралася й поїхала до матері.
А та, як побачила доньку з животом на порозі, одразу все зрозуміла.
“А чого сама приїхала?” — насторожено спитала вона. — “Я так розумію, що заміж не вийшла? Натішився киянин і вигнав тебе? Гроші хоча б дав?” — не впускаючи доньку далі передпокою, спитала мати.
“Мамо, як ти можеш? Не треба мені його гроші.”
“А до мене навіщо приїхала? Ми з тобою тут і раніше ледве вміщалися. Я думала, донька щасливий квиток витягнула — за киянина вийшла, у шоколаді живе. А вона з животом до мене повернулася. І як ми тут вчетверо помістимося? Та ще з дитиною?”
“Чому вчетверо?” — приглушеним голосом спитала Олеся.
“Бо поки ти в Києві гуляла, у мене також коханий з’явився. А що? Я ще не стара, теж хочу ща щастя. Тебе сама виростила, про себе думати було неколи. Тепер хоча б для себе поживу. Він молодший за мене. Не хочу, щоб на тебе витріщався.”
“Та куди ж мені йти, мамо? Мені скоро народжувати”, — ледве стримуючи сльози, прошепотіла Олеся.
“А до чоловіка повертайся. Або хто він тобі. Він дитину виробив — нехай і дбає про вас.”
Мати стояла непохитна. Ні жалю, ні співчуття Олеся не побачила в її очах. І раніше стосунки були холодними, а тепер взагалі наче з чужою розмовляла.
Взяла Олеся сумку й пішла. Відійшла від дому, сіла на лавку й заплакала. Куди йти? Кому вона потрібна, якщо навіть рідній матері на неї й онука байдуже? Думала навіть на дорогу вийти й під машину кинутися. Але дитина в животі заворушилася, ніби відчула щось. Не вистачило духу змусити її гинути під колесами.
“Олеся?” — перед нею несподівано зупинилася дівчина. Вона підвела очі, але сльози заважали розгледіЦе була Наталка, її найкраща подруга з дитячого садка, яка простягнула руку й промовила: “Ходімо до мене, у мене якраз вільна кімната, а тобі зараз найголовніше — подумати про маля”.
