Вирішив провчити не виховану жіночку з купе, насипавши солі у горнятко від чаю.

Змушений був я поїхати у відрядження по роботі. Планував замовити квиток на автобус, але в останній момент мій рейс скасували.

Найбільше, чим я не люблю їздити, то це поїздом. Але це був єдиний транспорт, яким можна було добратися до потрібного місця. Я взяв собі місце на нижній полиці. Досі не розумію, як люди можуть спати на верху, там же взагалі не зручно.

Мені пощастило, що у моєму купе нікого не було. Але не надовго я тішився. Проїхавши декілька станцій, до мене в купе зайшли ще двоє людей. Молодий хлопець, схожий на студента. І жінка старшого віку, яка ще мала багато сумок з собою, від яких не надто приємно пахло.

До нас в купе принесли чай й горнятка. Я одразу відставив своє біля себе. А жінці було байдуже з яких пити. То з одного п’є, то з іншого. Думаю, головне, щоб моє не брала.

Я трошки задрімав. А проснувся від того, що захотів пити. Включив світло, а моє горнятко біля її ліжка. Я звісно забрав й сказав, щоб користувалася своїм посудом. Це було зовсім не виховано з її сторони. Але у відповідь почув лише нарікання. Мовляв, ото тепер пішла молодь, яка різниця з чийого горнятка пити, тут же ніхто ні на що не хворий. Вам не передати мою злість після цих слів. А жінка то не зупинилася, наче на зло, тягнулася наливати чай у моє горнятко.

Врешті-решт я вирішив провчити цю не виховану жіночку. Коли вона вийшла у туалет, я насипав солі у своє горнятко. Вона повернулася й пішла пити чай. Й одразу все виплюнула. Зі злістю мовила, хто насипав сіль у горнятко!?

Я спокійно встав й сказав, що полюбляю пити солений чай, не винен у тому, що вона бере під руки чужі горнятка й ними користується.

До ранку я мав спокій. Жодні особисті речі вона вже навіть не брала. Але сиділа дуже зла й обурена. Ось такий випадок зі мною стався.