Облаштовувала будинок свекрів за гроші чоловіка, які він надсилав з заробітків, адже після весілля ми почали жити з ними

Батьків чоловіка радувало, що я не витрачаю гроші на якісь дрібнички для себе, а все у дім вкладаю, ставилися до мене, як до рідної донечки, хоча й у мого чоловіка була сестра Оксана. Вона жила у місті, рідко приїздила у гості.

Перед тим, як почати жити з батьками, мій чоловік у неї запитував, чи вона буде претендувати на батьківську хату, але вона повертіла головою і відповіла: «А навіщо мені ця стара хатка, якщо у мого чоловіка є квартира у місті?!»

Тому ми з чоловіком вирішили, що будемо всі гроші у будинок вкладати, адже більше ніхто на нього не претендує. Він висилав гроші або привозив їх сам, а я наймала помічників у селі, щоб паркан поставити чи новий хлів побудувати.

За два роки плідної праці з маленької непомітної хатинки ми зробили невеличкий котедж, добудували ванну, якої не було та одну кімнату, бо їх всього дві було, добудували гарного хліва, літню кухню, а про те, який я лад у подвір’ї навела – мовчу! Навіть у сільського голови не було такої краси!

Згодом у нас народився син, і ми прийняли рішення, що чоловік знайде роботу тут, щоб допомагати мені. Тим паче трохи відкладених грошей у нас теж було. Перший рік ми жили щасливо, а потім на нас, як сніг на голову, впала Оксана, яка розлучилась з чоловіком, і повернулась жити до мами.

Звісно, їй ми віддали третю кімнату, яка була дитячою, бо інших вільних не було…

І тоді почалось моє пекельне життя зі свекрами. Починалось все з дрібниць, що я щось не так роблю, не там кладу, потім вони почали відмовлятися глядіти нашого сина, бо постійно сиділи з донечкою Оксани.

Дійшло до того, що я щодня плакала і не хотіла повертатися додому, він для мене став чужим.

Зараз я дуже шкодую, що ми з чоловіком не купили власного житла, а все вклали у чуже. Він думає знову їхати на заробітки та батьки його підтримують, обіцяють навіть мені допомогти, але при умові, що половину заробленого він віддасть Оксані, адже вона теж сама тут дитину виховує.

Я була ошелешена, як це почула, запропонувала взяти поки якусь маленьку хатину у селі, відкладених грошей нам вистачить, а з часом вже будемо робити з неї щось краще. Проте чоловік цього і чути не хоче, він два роки працював і вкладався у цей будинок і тепер вимушений з’їжджати. Він не хоче говорити сестрі, що це її потрібно шукати нове жило, хоча давно про це думає.

Я не знаю, як мені бути, тому що жити у цьому досі – справжня каторга, але й тікати мені нікуди…