Я не знав, що їх два

У школі нам якось задали прочитати роман «Війна та мир». Ще з анекдотів та жартів я знав, що ця книга надзвичайно об’ємна. Тож як тільки отримав завдання, то одразу вирішив приступити до його втілення. У шкільній бібліотеці я взяв книжку й був вражений. Майже вісімсот сторінок. Що ж, подумав я, це не перша моя книжка, якщо буду читати кожного дня по сто сторінок, то за тиждень справлюсь.

Я читав її кожну вільну хвилину. Вранці перед школою, поки мама готувала сніданок, по дорозі в автобусі, на деяких перервах, вдома після навчання. Декілька разів я навіть засинав з нею в руках. Але й в снах я продовжував жити сюжетом роману, який змішувався з моїми вигадками. Хай там як, я встиг дочитати книжку вчасно, й до наступного уроку літератури був впевнений, що готовий відповісти на будь-яке питання вчителя. Я навіть сам підіймав руку.

Але яким було моє здивування, коли питання були про тих же героїв, але в зовсім інших ситуаціях. Я не зміг відповісти. Коли вчителька вже хотіла поставити мені не задовільну оцінку, я дістав з портфеля книжку й показав їй, запевнивши, що прочитав її від корінця до корінця. Але тут вона мене просто «збила з ніг»

– А де другий том?
– А їх, що, два? – єдине, що я міг вимовити.