Планувала виходити заміж за одного, передумала, сіла на потяг та помчала до іншого

– Дівчата, у мене є чудова новина: я виходжу заміж! – повідомила подругам за вечірнім poзпиванням кількох бoкалів вuнa.

Ми мешкаємо в невеликому гуртожитку. Якщо коротко, то це окрема двокімнатна квартира, якщо можна так сказати, в якій є газ, туалет, ванна і навіть гаряча вода. Це рідкість, така розкіш не у всіх є.

– І хто ж цей щасливчик? Олег?

– Так!

– Зрозуміло, — відповіла Настя та відвела погляд донизу.

Це моя близька подруга. Вона працює бухгалтером на невеликій фірмі. Ми знайомі з нею та живемо разом із першого курсу навчання в університеті, практично чотири роки. Повідомляючи дівчатам цю новину, я так хотіла, аби вони щиро зраділи за мене та підтримали, але цього не сталося. Подруги лише перевели тему та почали розмовляти про своє.

Я вирішила не звертати на це увагу. У моїх думках були сумніви, чи правильно, що я погодилася на цю пропозицію. Ніяк не можу зрозуміти чи варто взагалі виходити заміж? Адже з дитинства мама мене виховувала самостійною, незалежною. Жаль, що вона пішла з цього життя так рано. Мама б точно мені дала цінну пораду. Її вже нема понад два роки.

– Знаєте, я передумала не буде ніякого весілля!

– Дурепа, даремно, — разом відповіли подруги.

Їм смішно, а я переживаю, наче навіжена. Мені ж через тиждень заяву подавати.

– Подумай сама, з ним надійно, безпечно, — промовила Ліля.

Вона дуже хороша, хоча має лишню вагу. Мабуть, через те немає хлопця. Хоча, якщо хтось з нею привітається, Ліля готова йти за ним на край світу.

– Я вважаю, що ви взагалі не підходите одне одному, різні дуже. Олег самозакоханий, а ти – романтична натура.

Згадалось мені про Івана. Танцювала з ним. Потім пішли пройтися, дійшли до кладовища. Мені стало якось недобре, моторошно, а йому лише смішно. Цілу ніч мені снився, ніяк не йшов із моїх снів. Що це може означати?

– А чому це наша наречена зажурилася? – запитала Ліля.

– Та Іван цілу ніч снився.

Настя чекає з армії свого хлопця, який постійно їй пише. Можливо б, і я чекала Івана, якби він мені писав та не розлюбив.

Я навчалася в педагогічному, на той час була готова працювати будь-де. Проте мама потурбувалася, щоб я залишилася в місті. Тим часом Іван був директором школи у селі. А я все-таки пішла на роботу в місті. Відверто кажучи, мені там не подобалося, проте вибору не було.

Одного разу взяла один день відпустки, йшла та думала над тим, який би вийшов чоловік з Олега. Мабуть, хороший, але він глибоко переконаний, що життя його дружини базується на готуванні, прибиранні, пранні. Натомість чоловік повинен забезпечувати сім’ю та оберігати її. Олег практичний, але не любить читати книги. Проте він до мене добре ставиться, турбується, справляється з домашніми справами.

Не можу зрозуміти лиш одне: чому я так сильно переживаю?

Я дуже хочу працювати в місцевій школі, переїжджати нікуди не хочу. У мене тут є своя кімната, яку я вже обжила. А час все підганяє, потрібно вже виходити заміж сім’ю заводити, як-не-як двадцять вісім років скоро стукне.

Як же я шкодую, що з Іваном все так закінчилося. Можливо, він мене ніколи й не любив.

Подруги повернулися додому з роботи та почали розпитувати, нащо мені один день відпустки. Через декілька хвилин й Олег прийшов, теж почав розпитувати, куди зникла.

Я відповіла, що захотіла побути на одинці, прогулятися містом. По виразу його обличчя, зрозуміла, що моя відповідь його не влаштовує, але перед дівчатами не захотів з’ясовувати стосунки.

– Усе гаразд? – запитала я.

– Усе в нормі. Ходімо, — відповів Олег.

– Мабуть, я занедужала.

Настя дала термометр, пройшло декілька хвилин, з’ясувалося у мене дуже велика температура. Олег був змушений піти. Подруги взялися мене лікувати. Я декілька днів пролежала в ліжку з високою температурою, знесилена.

Олег декілька разів приходив, проте його до мене не пускали.

Насті було все відомо: про наші плани та мрії з Іваном, як ми хотіли сісти в потяг та поїхати далеко-далеко, купити будинок в невеликому селі та разом навчати дітей. А кожного вечора сиділи та грілися біля каміна й читали улюблені книги.

Ця ніч була засніжена першим снігом. Усе трапилося тихо й непомітно.

– Поїдь до Івана, — різко й не очікувано сказала Настя.

– Я не впевнена, чи варто. Якби він мене кохав, то приїхав би сам, а так…

– А все через те, що він не розуміє або не знає, що тебе тут тримає.

– Якби ж він тільки покликав…

– А якщо він тепер переконаний, що ти його не кохаєш?

– Можливо, так і є. Я ж збираюсь заміж за Олега.

– І що? Це дурниці. Відразу видно, що ти Олега не любила, багато сумніваєшся щодо весілля.

– І звідки тобі це все знати, Настю? – обіймаю подругу. – Страшно уявити, щоб я без тебе робила. Від однієї думки про розставання з тобою робиться боляче.

Настя подивилася мені в очі з подивом та промовила:

– Невже наважилася?

– Так, — не вагаючись відповіла я.

Швидко придбала квиток, зібрала необхідні речі, написала лист Івану та відправила та з нетерпінням чекала на відповідь.

Лишався один день до відправлення потяга і тут надходить лист із відповіддю. У ньому було написано лише одне слово: «Виїжджай!»

– Невже він впевнений, що ти не наважишся приїхати,- сказала подруга.

Настя провела мене на потяг. Ми попрощалися. Я взяла з нею обіцянку, що приїде до мене в гості неодмінно.

Потяг рушив, везе мене до коханого.