«Матусю, мені потрібна твоя пенсійна картка!» Донечко, що ж я зробила не так?

Коли діти маленькі, то вони не дають спати, а коли дорослі, то не дають жити. У мене двоє дорослих дітей — син та донька. На щастя, мій син зумів влаштуватися у житті, знайшов перспективну роботу, сам себе забезпечив житлом, має хорошу дружину та донечку. Тільки шкода, що вони живуть в іншій країні, й бачу я їх дуже рідко.

З донечкою, Настею, все набагато складніше. Вона все ніяк не може осісти на одному місці, постійно щось шукає, хлопцями перебирає і часто плаче після випитої чарки, як їй погано, що вона й досі не знайшла собі коханого. Мені й самій хотілося б, щоб вона швидше знайшла когось та пізнала щастя в сім’ї та материнства, але вплинути я на це не можу, тому моє серце крається.

Кінець-кінцем, дівчина познайомилась з хорошим хлопцем на четвертому курсі університету. Ходили вони разом пів року й відразу вирішили одружитися. Звісно, вони ще були студентами, тому грошей у них взагалі не було, тому вони прийняли рішення жити з мамою зятя, мов у неї місця більше, ніж у мене.

Прожили вони так всього кілька місяців, а потім зять вигнав її з дому, звинувачуючи у тому, що вона нічого не вміє і не хоче вчитися. Донька повернулась додому і впала у депресію, довгий час була сама не своя. Перший час я допомагала доньці фінансово, віддавала їй половину зарплати, а коли вийшла на пенсію, то розраховувала, що й вона мені допоможе.

Проте донька прийшла до мене з проханням позичити їй мою пенсійну картку на певний час, обіцяючи все скоро повернути, як тільки влаштується на роботу. Я й сама допомагала їй знайти роботу, моя подруга пропонувала їй стати секретаркою у непоганій фірмі, але донька відмовилась бути «дівчиною на побігеньках». Мені це не сподобалось, тому що гроші не пахнуть, а жити на щось нам було потрібно.

Картку мою вона забрала й повертати не збирається, а коли я говорю з нею про те, що хай вже  витраченого не повертає, аби повернула картку, то вона дратується, говорить про те, що вона молода, і їй гроші потрібніші, а якщо я картку заблокую, то вона обірве зі мною всі зв‘язки.

На щастя, старший син не забуває про мене і присилає допомогу, на неї й виживаю, та ще й інколи підробляю в ательє, то якусь копійку маю. А Настя навіть не думає влаштовуватися на роботу, продовжує вести розгульний спосіб життя і не хоче якось змінюватися.

Син у мене часто запитує про сестру, але я боюсь йому признатися, якою вона стала, він і не здогадується про відібрану пенсійну картку. Мабуть, не хочу, щоб діти сварилися між собою, бо знаю, що син так просто це не залишить. Коли ще був живий чоловік, то він міг зупинити Настю, і та відразу робилась золотою дитиною, а я не маю ту сталеву хватку, що й він, тому змушена терпіти до себе таке ставлення.

Я не розумію, коли саме моя донька стала такою, і як мені тепер допомогти їй вибратися з цього замкненого кола. Може, у вас є поради, як мені наставити доньку на шлях до щасливого життя?