Для рідної доньки у заповіті залишила лише записку!

У житті трапляється всяке. Інколи й чужий рідним здаватиметься, а рідного не впізнаєш, коли поруч проходитимеш.  Проте, у житті головне залишатися людиною.

Коли Любомир втратив свою Надійку, то здавалося на ньому не залишилося живого місця. Він перестав говорити, їсти, спати, знайомі його просто не впізнавали та єдине, що його тримало тут це шестирічна Ангеліна.

Він був прекрасним чоловіком. Вірним, люблячим, турботливим. Залишався таким же батьком, тому не очікував, що через півроку його донька запитає: «Тату, а якщо ми позбираємо гроші, то зможемо купити маму?»

Він не знав, як відповісти на це запитання, тому почервонів, як школяр. Попри те, що він не зміг відповісти на запитання доньки, він знав, що її потрібна мама, а йому господиня, бо він сам не справляється.

Оскільки працює він столяром, то не рідко помагав у місті у домах людей. Зокрема, одного разу ремонтував вікна у жінки Любові. Вона його нагодувала смачним борщем та вгостила дерунами, що нагадали йому про смачні страви втраченої дружини.

Вони розговорилися й не помітили, як швидко пролетіло дві години. Любомир дізнався, що жінка вдова, її донька Настя однолітка Ангеліни й чимось вона йому припала до душі.

Протягом наступних декількох місяців він нерідко до неї заходив та щось ремонтував, а вона за це пригощала його своїми фірмовими стравами. Декілька разів заходив з донькою просто «потеревенити», доки їхні діти дружно гралися.

Невдовзі Любомир не витримав й промовив: «Ти не хочеш стати мамою моїй дитині? Я обіцяю, що ніколи не ображу тебе чи Настю!».

Вона весело усміхнулась й відповіла: «А я думала вже не дочекаюсь цієї пропозиції. Це ж доля!».

Вже незабаром у них була міцна та дружня сім’я. Любомир, що останні два роки був сумний та мовчазний став веселішим та енергійнішим. Любов давала йому все те, чого йому так бракувало: любові, ласки, жіночого тепла та турботи. І він у свою чергу віддався її всім серцем.

Не передати словами, яка була щаслива маленька Ангеліна, що щовечора дякувала тату за те, що у неї з’явилась мама і сестричка!

Оскільки переїхали вони жити до Любові, то й вирішили продати хату чоловіка, а на отримані гроші добудувати її хату, щоб двом донькам було де жити після заміжжя (не хотілось їм, щоб їхні «сонечка» кудись поїхали з дому».

Минали місяці, як чоловік помітив, що щось змінилось, але не міг зрозуміти, що саме. Жінка така ж добра, страви такі ж смачні, але чомусь погляд доньки став все похмурішим і похмурішим. Тоді він вирішив з нею поговорити, а вона йому і видала: «Мама не любить мене, вона тільки Настю любить!»

Чоловік хотів обговорити це з дружиною, бо причини так думати у доньки справді були. Всі докори, погані коментарі летіли тільки в Ангеліну. Хоча й вважав це більше дитячими капризами, але не хотілось, щоб згаснув вогник у таких очах! Проте, він спочатку вирішив навести лад у саду. І так сталось, що у той же день, після розмови з Ангеліною, чоловік впав з дерева і його життя на цьому закінчилось.

Вся сім’я переживала тугу за таким прекрасним чоловіком та батьком, проте найгірше було Ангеліні у якої нікого не залишилось.

Далі час летів, як скажений. Ось уже Ангеліна влаштовується на роботу, а Настя вступає в університет, «бо ж не можу відразу двох, розумієш, не потягну, стара уже!». І Ангеліна розуміла, вона все розуміла.

Не пролетіло й декількох років, як дві дівчини заміж вийшли, проте у рідному домі ніхто так і не залишився жити. Любов не змогла жити самотньо, почала тужити й незабаром забрали її у лікарню з інсультом. Встати жінка не могла, але дві сестрички зробили все, щоб мамі покращало.

Після цього довго жила Любов в Ангеліни, що навчила її заново їсти, ходити та говорити. Тоді й вирішила повернутися сім’єю у будинок Любові, а тут на порозі Настя.

Любов зраділа, відразу почала гомоніти, що зараз щось приготують для такої гості.

«Мамо, не потрібно цього. Я у справі. Я вам гроші на лікування давала. Так ось, їх потрібно вернути» – сказала Настя.

«Як же це вернути? Та краще б ти мене помирати лишила, ніж борги зараз вимагала. Не має у мене таких сум. Єдине, що є це маленька пенсія, яку відклала внукам на подарунки!» – відповіла Любов з образою.

«Давайте хоч те, що є. Ми ж уже у великому місті живемо, а там все інакше, ніж тут. От і грошей більше потрібно» – відповіла Настя й отримавши бажане, попрощалась з мамою.

Ангеліна не була присутня при цій розмові, тому коли повернулася до Любові, то не зрозуміла її питання.

«Ти теж тепер захочеш повернути гроші, що витратила на моє лікування?»

«Які гроші, мамо, ви про що?» – запитала ошелешена Ангеліна.

Тоді й розповіла Любов її цю історію.

«Мамо, ви не хвилюйтесь, я все поверну!» – і таки повернула. Взяла кредит, але повернула.

Так і прожила Любов з сім’єю Ангеліни, що любили та доглядали за нею, як за ріднею бабцею. А Настя після цього випадку не приїжджала, хоча з нею і намагалась зв’язатися Ангеліна.

Настя приїхала вже на читання заповіту через 10 років. Найцікавішим у заповіті виявилось не те, що всі землі та будинок передавався Ангеліні, а записка, яку Любов залишила для рідної доньки:

«Я рада, донечко, що покидаючи цей світ, не залишилася у боргу!»