Минулого року чоловік повернувся додому і затримався через ситуацію у світі. Я навіть зраділа, що чоловік довше поруч побуде, але він став сам не свій. Зі мною бачитися не хоче, уникає або просто йде з дому на весь день

Зараз мені 55 років, я досі працюю й чекаю пенсію. Пишу вам, щоб поділитися досить бaнaльною пpoблемою — мене пoкuнув чоловік, а зовсім недавно у нас було срібне весілля. Зараз у нього є iнша, а я чекаю свою пенсію на cfмоті.

У нас з чоловіком рідко виникали конфлікти, можливо, все наше життя було щасливим лише завдяки тому, що він рідко бував вдома. З молодості почав їздити до Польщі, бо тут знайти роботу з хорошою оплатою було важко, а потім йому відкрили візу в Америку, тому вдома його могло не бути й більш, як два роки, а щоразу, коли він приїжджав, у нас починався справжній медовий місяць. Хоч і було важко, та ми змирилися з таким життям, та й грошей він багато передавав, тому ми змогли відновити наш заміський будинок та зробити там хороші ремонти.

Окрім цього, багато грошей ми витратили на те, щоб донька навчалась у Німеччині. Ціни там божевільні, тому певний час весь його заробіток йшов лише на це, але він дуже хотів, щоб донька жила там. Відівчившись, вона дійсно залишилась там, знайшла роботу, а незабаром збирається одружуватися, зараз їй 25 років.

Минулого року чоловік повернувся додому і затримався через Bipyc. Я навіть зраділа, що чоловік довше поруч побуде, але він став сам не свій. Зі мною бачитися не хоче, уникає або просто йде з дому на весь день і повертається пізнього вечора.

А кілька тижнів тому чоловік вирішив таки розповісти мені правду. Полягає вона у тому, що в Америці у нього була інша жінка, теж українка на заробітках, вони разом повернулися додому і мали потім їхати назад, але вже так склалось, що вирішили залишитися тут. Загалом, він їде до неї й відтепер буде жити з нею, вона живе у сусідньому місті, молодша за мене на 15 років.

Чоловік довго наважувався розповісти мені правду, а тоді сказав, що хоч давно нічого до мене не відчуває, та з поваги до всіх років, що ми були разом, залишить мені наш будинок, з собою забере лише новенький автомобіль.

Я не можу змиритися з вчинком чоловіка. Мені хочеться їхати за ним та благати повернутися, хоча й розумію, що говорить у мені не любов до нього, а страх самотності. Звісно, у мене є дорогий будинок та робота, але який з цього толк, коли я все одно буду сама?

Говорила з донькою, довго плакала, вона обіцяла, що поговорить з батьком і зробить все, що у її силах. Не знаю, яка там у них розмова була, та донька перетелефонувала мені засмучена й порадила змиритися з тим, що є, а якщо мені так сумно, то я можу приїхати на новорічні свята до неї у Німеччину. Я хотіла запросити її з нареченим до себе, і тоді вона мені зізналась, що не може, бо на 4 місяці вагітності. Ця радісна новина хоч трохи підняла мені настрій.

Я рада, що у моєї доньки все складається так добре, але все одно не можу змиритися з тим, як складається моє життя. Зараз я живу у шикарному великому домі на самоті, а все життя мріяла, що ми з чоловіком старітимемо у ньому разом.

Я знаю свого чоловіка, тому впевнена, що до мене він не повернеться, та й не має у нього причин це робити. Наша спільна знайома розповідає, що він від кохання ледь не літає, постійно у хорошому настрої, та й вона його теж любить. Все у них добре, вони щасливі, лише у мене серце крається.

Зараз я лише працюю та плачу вечорами, навіть сусідок та подруг бачити не хочу. Нового чоловіка у свої 55 років я точно не знайду, так і буду гнити у цьому шикарному домі на самоті.