Я ніколи не кохав свою дружину і не раз говорив їй це. Вона не була винна ми жили досить добре.
Мене звати Ігор Гордієнко, я з Полтави, де в серцях ще живуть спогади про важкі часи. Я ніколи не кохав свою дружину, Соломію, і казав їй це з гіркотою, що давила мене. Вона не заслуговувала такого не влаштовувала сцен, не докоряла, була ніжною, турботливою, майже святою. Але моє серце залишалося холодним, як лід на Дніпрі взимку. Любові не було, і це гризло мене зсередини.
Кожного ранку я прокидався з однією думкою: піти. Мріяв знайти жінку, яка б запалила в мені вогонь, яка б збила мене з ніг. Та доля жорстоко посміялася, перевернувши все догори дриґом. Соломія була зручною, як старе крісло. Вона ідеально вела господарство, була гарною, й друзі запитували: «Де ти її знайшов, щасливчик?» Я сам не розумів, чому заслужив її вірність. Звичайна людина, нічим не визначна, а вона любила мене, ніби я був її цілим світом. Як таке можливо?
Її любов давила мене. А ще гірше була думка, що коли я піду, її знайде інший. Хтось успішніший, вродливіший, багатший той, хто оцінить те, чого я не бачив. Коли я уявляв її в обіймах іншого, мене охоплювала сліпа лють. Вона була могою навіть якщо я ніколи не кохав її. Це почуття власності було сильніше за мене, сильніше за розум. Але чи можна прожити все житя поряд із людиною, для якої серце не бється? Я думав, що зможу, та помилявся всередині росла буря, яку я не міг стримати.
«Розкажу їй усе завтра», вирішив я перед сном. Вранці за сніданком, зібравши рештки мужності, я почав: «Соломіє, сідай, треба поговорити». «Що таке, коханий?» відповіла вона зі звичною лагідністю. «Уяви, що ми розлучимося. Я піду, житимемо окремо» Вона засміялася, ніби то був жарт: «Які дивні думки! Це гра якась?» «Ні, я серйозно», перебив я. «Ну добре, уявила. І що?» спитала вона, все ще усміхаючись. «Скажи мені правду: ти знайдеш іншого, якщо я піду?» Вона завмерла. «Ігор, що з тобою? Навіщо це?» у її голосі прозвучав тривога. «Тому що я тебе не кохаю і ніколи не кохав», випалив я, немов удар.
Соломія зблідла. «Що? Ти жартуєш? Я не розумію». «Я хочу піти, але думка, що ти будеш з іншим, зводить мене з глузду», проговорив я, і голос тремтів від напруги. Вона замовкла, а потім, тихо й сумно, відповіла: «Я не знайду кращого за тебе, не турбуйся. Іди, я буду сама». «Обіцяєш?» вирвалося в мене. «Звісно», кивнула вона, дивлячись на мене. «Почекай, але куди ж я піду?» зніяковів я. «У тебе нема де жити?» здивувалася вона. «Ні, ми завжди були разом. Схоже, доведеться залишитися поруч», пробурчав я, відчуваючи, як під ногами розчиняється підлога. «Не бійся», сказала Соломія. «Після розлучення ми продамо нашу хату та купимо дві менші». «Серйозно? Не сподівався, що ти так допоможеш. Чому?» спитав я, вражений. «Тому що я тебе кохаю. А коли кохаєш, не тримаєш силою», її слова пролунали, як вирок.
Минуло кілька місяців. Ми розлучилися. А потім дійшли чутки: Соломія збрехала. Вона знайшла іншого високого, впевненого,
