Оксано, ти зможеш взяти Златочку до себе? – запитала мене сестра. – Мені запропонували хорошу роботу в Іспанії, я їду закордон.

–  Люба, нам з чоловіком і так важко, коштів не вистачає ні на що. Олег працює в дві зміни. Куди нам іще одну дитину?

Я дивувалась легкодушності своєї сестри. Складалось враження, що їй байдужа власна донька. Весь час у неї якісь більш важливіші справи, ніж дитина.

Вже кілька років ми намагаємось дізнатись, хто батько Златочки, та, здається, вона й сама не знає. Почувши про її вагітність, ми були ошелешені новиною. Все, що вона повідомила, це те, що вона захотіла народити маля.

–  Ну, Оксано, я ж не прошу тебе утримувати Злату за свій кошт. Щомісяця я буду перераховувати гроші. Сума буде не маленька, ще й вам залишиться, – почала просити Люба.

–  Ще невідомо, що на це скаже Олег та Максим. Я мушу порадитись із ними.
– Добре, тоді чекаю відповіді до завтра. Якщо ні, то відправлю її тимчасово у притулок.

Мене від такої звістки ніби током прошило. Я знала, що моя сестра безсердечна, але віддати власну дитину у притулок – це вже занадто! До самого вечора я не знаходила собі місця. А що, якщо Олег не погодиться? Тоді бідна дитина залишиться на весь рік без рідних.

Олег, звичайно, не дуже зрадів такому повідомленню. Але перебування Злати у притулку для нього не допустимо. Крім того, він надіявся, що все-таки Люба буде присилати кошти. Наступного дня Златочка була вже у нас, а Люба поїхала до Іспанії. Мій син Максим розділив свою кімнату з Олегом, а злата залишилась зі мною. Ось так ми змушені були терпіти незручності.

Перших три місяці все було добре, Люба перераховувала кошти, а далі навіть не виходила на зв’язок. Олег почав висловлювати претензії щодо утримання Злати.

У нас в сім’ ї почались скандали, яких раніше не було.

–  Врешті-решт це моя племінниця! Я також працюю, ми не голодуємо. Невже тебе не буде совість мучити, якщо дитина опиниться в притулку?

– Роби як знаєш! – крикнув Олег та гримнув дверима у кімнату.

Минув рік. Стосунки в нашій родині були напружені. Та ще ситуація загострилася після того, як я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж, і щоб ми її не чекали.

– Тітонько Оксано, коли приїде мама? Я так сумую за нею. – заплакала Злата.

Побачивши заплакані очі дитини, я вийшла з кімнати. У ванній я дозволила собі виплакатись, щоб племінниця не бачила моїх сліз. Серце розривалось від болю. Що ж тепер буде із Златою? Олег, без сумніву, не дозволить їй тут залишитись. А я не переживу, якщо потрібно буде рідну кровинку віддати у притулок.

Мої передчуття були не даремні. Олег жодних вагань сказав, що не хоче, щоб племінниця залишалась з нами.

– У тебе є три дні, щоб вирішити це питання. Це моя квартира, і я не для дітей твоєї сестри стараюсь!
– Так, мамо. Чому я повинен свою кімнату ділити з татом? – висловився Максим.

Злата, спостерігаючи ці важкі розмови, заплакана побігла в кімнату. Дитя все розуміє, адже їй вже 5 років. Я пішла слідом за нею у кімнату. Витираючи сльози одна одній, ми вийшли на прогулянку у парк.

– Тітонько, я що, нікому не потрібна? Я всім заважаю?

– Що ти, сонечко? Ти потрібна мені, я тебе люблю. І мамі теж потрібна, просто потрібен час, щоб твоя мама зрозуміла це.

– Ти не обманюєш?

– Ні, золотенька моя. Златочко, я влаштую тебе жити у дуже хороший будинок. Там багато діток, ти будеш з ними гратися, а я часто буду приходити до тебе у гості.

– Добре, я буду завжди тебе чекати. А моя мама скоро зрозуміє, що я їй потрібна?

– Будемо надіятись, що скоро.

Через тиждень Златочка вже була влаштована у притулок. Душа моя не могла цього ніяк прийняти, але я себе заспокоювала тим, що тут їй буде краще, ніж з нами. Кожні вихідні ми бачились, гуляли, їли морозиво.

Минуло кілька років, наш Максим одружився та пішов жити окремо. Зі мною почали відбуватись незрозумілі речі. Деколи навіть важко було піднятись з ліжка. Після обстеження, лікар повідомив, що у мене онкологія. Єдине тішило, що це була рання стадія, яка піддавалась лікуванню.

– Як довго триватиме лікування? – запитала я у онколога.

– Ніхто не може точно сказати. Спочатку буде оперативне втручання, а далі будемо назначати ліки відповідно до ситуації.

Шукаючи підтримки у чоловіка, я розповіла йому про своє захворювання. Та Олег не проявив ніякого співчуття. Не думала я, що вийшла заміж за бездушну людину.

– Хоч у лікарню прийдеш до мене? – запитала його.

– Якщо буде час. Я тобі там не потрібен. Є лікарі, медсестри, санітарки. – відповів сухо, не відриваючись від перегляду футбольного матчу.

Розчарувавшись у чоловікові, я зателефонувала синові. Можливо хоч він підтримає мене в такому горі.

– Максиме, ти знаєш, сьогодні була на обстеженні, в мене виявили онкологію. Через кілька днів будуть оперувати.

– Мам, вибач, я зараз дуже зайнятий. Виздоровлюй, я пізніше подзвоню тобі.

Минуло два місяці після операції і курсів хіміотерапії. Я досі в лікарні, але стан мій покращився. За весь цей час найрідніші мені люди – чоловік і син – жодного разу не відвідали мене. Настав день виписки. Я вирішила, що може хоч Олег забере мене з лікарні. Телефон не відповідав. Приїхавши додому, на столі знайшла записку, в якій чорним по білому було написано, що мій Олег пішов від мене до іншої.

Сил не було вже боротись із потрясіннями. Серце зачерствіло до переживань. Навіть не хотілось плакати. Наступного дня у дверях задзвонив дзвінок. Я подумала, що це Олег або Максим. Та радості моїй не було меж. У дверях стояла Злата.

– Тітонько, чому ти не повідомила мене, що ти у лікарні?

– Донечко, я забула, вибач. Як навчання, як справи?

– У мене все чудово, навчання дається легко, я люблю іноземні мови вивчати. А що з тобою було?

– Та вже все позаду. Злата, може ти б переїхала до мене? Я бачу, що, крім тебе, я нікому не потрібна.

– Хіба дядько Олег дозволить?

– Я тепер сама. Дядько Олег мене покинув, та й Максимові теж не до мене.

– Тітонько Оксано, звичайно переїду. Як же я залишу тебе. Тільки не плач, ти он яка бліда. Тобі потрібен спокій.

Через кілька днів пуста шафа Максимової кімнати була заповнена речами Злати. Як дитина, яка виросла в притулку, не втратила людяності? А син, в якого я вкладала душу, зачерствів до рідної матері.

Златочка стала для мене великою підтримкою. Закінчила навчання та працювала на престижній роботі. Щороку відправляла мене у санаторій. Я згадала сестру Любу. Якби вона тоді не залишила Злату у мене, не знаю, як я зараз би виживала. Дякую їй за доньку, яка для мене стала рідною.