“Мама пр0кляла мене та вигнала з дому за те, що я залишила дитину”

Коли мені було 18, я зустріла свого майбутнього чоловіка – 22-річного Володю, хлопця з бідної сім’ї, який був на останньому курсі мого університету. Я, першокурсниця, із заможної родини, ні в чому собі не відмовляла, завжди отримувала те, що хочу. Ми майже відразу покохали одне одного, і я була щаслива поруч з ним, але моєї радості мама не розділяла, вона вже написала мою книгу життя за мене, а в тому сценарії не було бідного хлопця.

Я не спішила знайомити коханого з мамою, бо вона навіть чути за нього не хотіла, хоч ми і зустрічалися вже рік. Володимир закінчив університет, але за спеціальністю працювати не пішов, не вийшло знайти підходящу роботу, тому він влаштувався до друга на завод. Мені було байдуже, де і ким працює, бо це не грало ніякої ролі у наших стосунках.

Вже згодом я дізналася, що вагітна, і відразу зателефонувала своєму хлопцю, він зрадів і під час зустрічі запропонував одружитися, без колечка, але зі сльозами на очах та обіцянкою бути завжди поруч. Я погодилася, але знала, що нам цього не дозволить мама…

В той день я зібрала волю в кулак і пішла до мами, щоб розказати їй радісну новину – вона скоро стане бабусею. Я дуже переживала, адже знала, яка вона строга, особливо черствою її зробила смерть тата, яким вона також завжди керувала та не давала йому спуску, моя мама була головною у сім’ї.
Так, я прийшла додому і ми почали розмову:
“Мам, я повинна тобі повідомити, що вагітна, і Володя запропонував мені вийти заміж, я погодилася. Я хочу вас познайомити, ти не проти?”.

Від моїх слів мама аж почервоніла з люті:
“Звичайно, проти! Ти маєш розум — заводити відносини та ще й вагітніти від такого хлопця? Та він ж бідний, як церковна миша, у нього нічого за душею нема, працює на якомусь там заводі і вирішив, що може зробити тобі дитину! Ну, я йому влаштую”.

Її слова мене налякали, і я сама не помітила, як почала плакати. Мама не припиняла обзивати мого коханого та вичитувати мене за вагітність, а я, як мала дитина, опустила голову та вислуховувала її докори.

Нарешті, вона остаточно сказала: “Завтра підеш на аборт!”. Ця жінка навіть не спитала моєї думки, не уточнила наші подальші плани на життя, їй було начхати на мої почуття!
Але у мене не було іншого виходу, бо вона поклялася, що в іншому разі викине мене з дому.

Наступного ранку я, наче під гіпнозом, відправилася в клініку, убивати свою дитину… Володі про це нічого не сказала, розчарування мене з’їдало зсередини і сором за своє підкорення матері. Сидячи у приймальній, я ніби прокинулася після сну, коли побачила щасливих вагітних жінок. Тоді я встала, набрала номер коханого і швидким кроком вийшла з того відділення. Ми зустрілися з Володимиром, і я йому все розповіла, він ще не був знайомий з моєю мамою, тому запропонував піти до неї разом та все пояснити.
Мама зустріла нас з прокльонами, й ми ще п’ять хвилин стояли на порозі, слухаючи її докори. Після цього Володя сказав мені складати речі та йти з ним. Я без сумніву послухалася, і ми поїхали. Мама не припиняла кричати та обзивати мене останніми словами, сказала, щоб додому не поверталася, бо вона мене ніколи не прийме з небажаною дитиною та “таким” чоловіком.

Ми зняли маленьку квартиру на останні гроші та через тиждень розписалися, коштів на весілля не було. Всю вагітність ми ледь зводили кінці з кінцями, бо я не працювала, а чоловік мало заробляв, хоч влаштувався вже на дві роботи.

Так, в січні народилася наша донечка, ми назвали її Марійка, і були щасливими батьками. Зима тоді видалася лютою, і у нашій квартирі було холодно, я переймалася за стан доньки, щоб вона не замерзла. Тоді я вирішила піти до мами, познайомити її з онукою та попроситися перебути зиму в її великій, просторій квартирі, де вона жила сама.

Мама навіть не пустила нас далі порогу, сказала: “Забирайтеся звідси!”, і ми пішли. Вона не пошкодувала ні мене, ні мою дитину, навіть не хотіла дивитися на неї.
Тоді я вже чітко зрозуміла, що мама не зміниться, і ми з чоловіком старалися по максимуму, щоб наша дитина нічого не потребувала. Вже через п’ять років ми змогли переїхати у більшу квартиру, почали відкладати гроші на власний будинок, наша дочка росла щасливою та активною, а її бабуся навіть не цікавилася, як ми живемо. Володимир знайшов гарну роботу, дочка пішла до садочка, і я також вже могла працювати.

Так, моя мама дала про себе знати лише тоді, коли потрапила в лікарню. Я відпросилася з роботи та швидко поїхала до неї, але вона залишилася такою черствою і навіть не подякувала після того, як я тиждень доглядала за нею.

Зараз ми знову не спілкуємося, мама не хоче цього, а я не намагаюся, бо знаю, що люди не змінюються, але за потреби я завжди прийду їй на допомогу.