«Таню, а ти знаєш, чому насправді Микола тобі допомагає?» – нарешті випалила Оксана, яка ледь тримала це в собі уже кілька годин. Великі секрети вона ніколи не могла довго втримати у собі

– Яка краса! Таню, твій будинок – це просто розкіш! Ніколи б і не впізнала, якби точно не знала його розташування, – промовила Оксана, яка недавно приїхала до мами у село, щоб погостювати.

– Ех, Оксано, мені теж подобається! Можемо таки щось! Ти тільки глянь! Он скоро у нас і свій гараж буде, і вікна ми вже всі поміняли! Ну, не краса?

– Ого, не можу очам свої повірити! А ще недавно говорила мені, що ні на що грошей не маєш! Все сама робила?

– Ой, якби ж то у мене руки з того місця росли! А так то прошу у Миколи допомоги, він завжди мене виручає! Такий собі “чоловік на годину”!

– А це ще як? – не стрималась Оксана.

– Ну, я телефоную йому, говорю, мов потрібна допомога, там дров нарубати та через годину він мені уже допомагає! А руки у нього, мабуть, зі справжнього золота!

– І ні копійки за це не просить? Нічого взагалі? – здивовано охнула сусідка.

– Та любить він мене, надіється, що цими добрими справами зможе моє серце завоювати. От і весь секрет.

– Так чого не піддаєшся? – запитала ще здивованіше Оксана. – От сама його стоїш вихваляєш, говориш, що руки золоті! Що ж тут думати? Бери чоловіка! Працьовитий, тебе любить! А то раніше тобі попадалися такі, що лише на тебе перекласти роботу можуть!

– Та ти що таке говориш? Йому ж 50, а мені лише 30! Я собі ще когось знайду, молодого, кращого. Мені ж з цим стариганем буде соромно до церкви разом прийти!

Оксана не стрималась й хмикнула.

– Ой, Таню, даремно ти так. Сама он говориш, що хороший чоловік, тому й довго сам не буде. Хтось його примітить та забере, а ти сама залишися. А у тебе, між іншим, четверо дітей, яким потрібне чоловіче виховання.

– От, якщо він тобі так сильно подобається, то можеш його і забирати, я не розчаруюсь! – почала злитися Таня. – Найшлась мені велика вчителька життя.

– Я тебе попередила, сусідко, а ти далі сама думай, але якщо що, то й зла на мене не тримай, сама ж дозвіл дала!

Оксана вирішила зразу діяти. Попитала у селі, де саме той Микола живе і відправилась туди. На подвір’ї сидів доглянутий посивілий чоловік та щось робив на верстаті.

– Доброго дня, ви Микола, так? – запитала Оксана з широкою посмішкою.

– Так я, а ви хто?

– Мене Оксаною звуть, живу тут неподалік. Можна мені у вас дещо попрохати? Потрібні хороші чоловічі руки!

– Звісно, можна. Вам коли та що саме потрібно?

– Та от дах протікати почав, треба, щоб хтось його залатав.

– Без проблем, говоріть адресу, а я підійду.

Оксана швиденько назвала адресу, а він і не здивувався, хоч і жила вона поруч з Танькою.

Після обіду Микола уже стояв в Оксаниному дворі.

Микола зробив все, що просила Оксана, а тоді назвав ціну.

– Оце так, сусідці безплатно, а мені за гроші. І чим же я гірша?

– Ой, то ти вирішила, що я всім безплатно роблю? – не стримав сміху Микола.

– Ну, не всім, – засоромилась Оксана. – А лише красивим та неодруженим.

– І чому ж ти так подумала? – засміявся Микола.

– Та мені сама Таня сказала, що ви любите її, от і допомагаєте! – випалила Оксана.

– Ой, у чомусь вона таки права, – задумано сказав він й присів на лавочку. – Я справді люблю її, але як доньку…. Розумієш, ми колись з її мамою жили разом, а потім вона мене заради іншого покинула, дитину від нього народила. І лише перед своєю смертю написала мені, що Таня моя донька. Я то думав їй розповісти, але якось сил не маю, та й чи повірить вона? Скільки вже років пройшло, скільки часу даремно втратили, – промовив він, попрощався з Оксаною і подався додому.

А ввечері Оксана знову відправилась до Тані.

«Таню, а ти знаєш, чому насправді Микола тобі допомагає?» – нарешті випалила Оксана, яка ледь тримала це в собі уже кілька годин. Великі секрети вона ніколи не могла довго втримати у собі.

– Таню, він твій батько, рідний! От і допомагає тобі! А ти собі якусь закоханість вигадала?

– Що це за жарти у тебе? – запитала зблідла Таня.

– От, не має мені що робити! Він мені сам це все розповів.

– Знаєш, мені мама казала, що у мене інший тато, я думала, що це вона вже по старості розум втрачає, не вірила їй. А тепер… Я мушу йому все сказати, що думаю! – промовила вона і хутко побігла до Миколи, а за нею й Оксана.

По дорозі Оксану зупинила стара бабця, запитала про її матінку, тому Оксана не побачила нічого, окрім обіймів з’єднаної родини та гірких сліз на двох обличчях.