Вона повноцінний член нашої родини, хоча спочатку мама була проти неї

Я в той день поспішала додому з навчання, коли побачила  літнього сусіда, що на перехресті викинув кошеня.

-О Настю, зі школи повертаєшся? А я, бач, знайду відніс від хати, замучили вже ці бродяжки. – заговорив до мене дід Григорій. І не дочекавшись від мене ніякої відповіді, почимчикував додому. А маленьке, худе кошенятко почало тертися об мої ноги.

Я задумливо дивилася на бідолашне створіння. Його було шкода, не хотілося залишати десь, шкода було, бо ж сира осінь куди він піде. Кошеня подивилося на мене довірливими очима і видало тихе муркотіння. “Що ж, візьму його додому, а там постараюся вговорити маму, бо тато котів любить, він дозволить залишити”, – подумала тоді я, забігаючи вже на подвір’я.

Мама звичайно, не була в захваті. Та ще і як виявилося, що це кішечка. Батько сказав мамі, що може нехай залишиться, поки знайдемо нових господарів.

Мама все одно мене відчитала, сказала, що тепер я сама за неї відповідаю.
Кошеня спокійно сиділо в мене на руках і уважно слухало.  Кошеня простягнуло лапки до мами і несміливо м’явкнуло

Це  прозвучало дуже схоже на “мамо”. Мама завагалася, нерішуче взяла кошеня “Що ти з мене хочеш, ну дам я тобі їсти, але на більше не розраховуй, поїси і йди на всі чотири сторони”. А нещасна тварина, яка тільки переходила з одних рук в інші, раптом притиснулася до неї, заплющила очі й задоволено замурчала.

Мама понесла кошеня на кухню.

“Їж, але не спіши. Лапи не засовуй!!!”

Звуки обережного чавкання, голова трясеться від жадібності. Кошеня їсть так, ніби боїться, що не встигне... Ніби воно було обмежене у часі, і від того, чи доїсть воно те, що дали, залежала його доля.

Ми з татом підглянули в кухню, тато підморгнув мені і ми відійшли, залишили їх на одинці.

Через рік кішечка, на ім’я Карамелька, вже зовсім не нагадувала ту жалюгідну істоту. Переможена мати щодня платила “данину” своїй завойовниці. Їжею, турботою та любов’ю.

Іноді дід Григорій, який заходив до тата у справах, гладив Карамельку з погано прихованою заздрістю. “Така гарна киця! Де б собі таку взяти?” – говорив він.

За чотири роки наша Карамелька стала повноцінним членом родини. Мама її ніжно називає солоденькою цукерочкою.