Коли мені було шість років, я вже багато чого бачила — життя в пpuтулку було не солодким, приходилося заступатися за себе самій, але маму я чекала щодня

Пам’ятаю, як сиділа біля вікна і дивилася на дорогу, яка вела до дверей дитячого притулку, де я жила з народження. У будь-якій ситуації я чекала на маму: коли сварила вихователька, коли ми гуляли на вулиці, коли ображали інші діти, під час святкувань дня народження, коли за кимось з нас приходили, особливо важко було чекати на неї перед сном, коли хочеться почути казку і солодко заснути. Я не знала, чому мене віддали сюди, мені ніколи ніхто це не пояснював, а я і не запитувала.

На Різдво чи Новий рік всі діти очікували чуда — мами! Нам постійно щось дарували на свята, волонтери дбали про покинутих дітей. Виховательки в нас були різні, деякі добрі, інші злі, годували нас по-різному – частіше за все ми їли каші.

Коли приїжджали спонсори чи перевірка у притулок, ми заздалегідь готувалися – всіх чисто одягали, в їдальні нам накривали солодкий стіл окремо, і в той день давали смачну їжу та сік. А в будні дні ми не належали нікому, шукали собі розваги на вулиці, багато мріяли, вчилися читати та писати, розкладали іграшки в ігровій кімнаті та обирали собі персонажа з мультика.

До речі, всі діти у притулку надзвичайно чекали суботи, бо в той день нам дозволяли декілька годин поспіль дивитися мультики, поки виховательки прибирали.

Була у мене там одна улюблена вихователька — Зінаїда Павлівна, тоді їй було десь років 20, ще зовсім молоденька. Вона з нами любила гратися, завдяки їй я навчилася читати та правильно писати. І саме вона принесла мені того весняного ранку хорошу звістку.

Була неділя, ми тільки прокинулися, коли у кімнату зайшла Зінаїда і сказала мені одягатися — прийшла мама! Далі все було, як в тумані — висока брюнетка з приємним голосом та зовнішністю міцно мене обнімала, казала, що ми їдемо додому вже сьогодні. Я мало що говорила, лише слухала, як мама розповідає про себе. Виявилося, що вона вже давно оформляє опіку наді мною, вони з чоловіком не можуть мати дітей, а я їм сподобалася відразу.

Мама забрала мене, ми довго їхали на її автомобілі додому, а потім я побачила великий красивий будинок. Мені показали мою кімнату — велику та простору, де стояли тільки мої іграшки, тепер ні з ким ділитися не треба! Я познайомилася з татком — він виявився добрим та дбайливим, має свій бізнес, вони з мамою з нуля все побудували.

Ще декілька місяців я звикала до нового життя, спочатку соромилася всіх, хто приходив, а потім пішла до школи, у мене з’явилися друзі. Батьки мене балували й дбали про мою освіту, тому школу я закінчила на відмінно і поїхала вчитися за кордон.

Зараз мені 27, я щаслива дочка і сама скоро стану мамою, з чоловіком ми купили будинок біля моїх батьків, вони з нетерпінням чекають на онука. Тепер я розумію, що не даремно все дитинство чекала на маму, вірила у щасливе майбутнє, я відчувала, що це обов’язково станеться.