«Нащo тoбі здaвcя той батько, якщо він тебе у зап0віт не впuсав?» – крuчала невістка

Я знала Олега Володимировича ще з дитинства. Такий добрий дядечко був! Завжди нас, малих, чимось пригощав: то цукерками, то яблуками. Ми жили по сусідству та дружили з його сином Павликом.

Справа у тому, що Олег Володимирович сам виховував хлопчика. Його дружина померла, коли Павлику було лише чотири роки. Дядько більше не одружився. Він любив тільки її, свою покійну дружину. Все життя Олег Володимирович присвятив синові: намагався йому все найкраще купувати, уроки з ним вчив, виховував гідним чоловіком.

Коли Павлик закінчив школу, дядько Олег відправив його навчатися у місто до престижного закладу. Юнака зразу помітили – був він розумним та здібним студентом. Його запросили на роботу до столиці. Там познайомився він з дівчиною Сніжаною. Молоді люди побралися.

Але коли Сніжана приїжджала до свекра у село, поводилася дуже неввічливо і зверхньо. Чесно кажу, хотілося їй ту корону на голові лопатою поправити. Дядько говорив, що вона теж із села. То чому ж тоді себе так паскудно вела? Теж мені аристократка!

Одного разу Олег Володимирович потрапив до лікарні. У нього стався інсульт. Після цього він потребував догляду. На той час Павлик був за кордоном. Його туди на декілька місяців по роботі відправили. Сніжана і думати не хотіла їхати до села, щоб провідати хворого свекра.

Тоді дядько Олег попросив мене, щоб я доглядала його. Він обіцяв мені за це гроші. Та я, звісно, відмовилася від грошей. Доглядати його, бо він був хорошою та порядною людиною. Не раз приходив на допомогу моїм батькам. Не покину ж я його у біді, раз рідних поруч не було. Тим паче, я працювала медсестрою. Тому у мене були професійні навички догляду за людиною після інсульту.

Єдине, на що я гроші у дядька брала –  продукти, щоб забезпечити йому здорове харчування. Олег Володимирович не міг самостійно ходити, і я старалася зробити усе, щоб відновити хоч трохи рухи.

Одного разу дядько сказав мені, що хоче заповісти мені свій будинок за мою працю та доброту.

– Та як же це так? У Вас же син є ще! – відмовлялася я.

– Моєму сину і невістці будинок не потрібний. Живуть вони в достатку, зарплату високу отримують, житло у центрі столиці власне і два автомобілі. А ти, Олечко, переберешся зі своєю сім’єю у мій будинок, а не житимеш зі своєю свекрухою. Знаю, що вона тебе ображає. Можливо, навіть і через мене!

Одного разу мені треба було на тиждень поїхати в інше місто. Але я не могла залишити Олега Володимировича самого. Тому він зателефонував синові, який вже повернувся з-за кордону:

– Павле, мені потрібна твоя допомога.

Під час розмови Олег Володимирович випадково сказав, що хоче заповісти мені свою хату. І тут навіть я почула хриплий голос Сніжани, невістки:

– Ще чого? Нащо тобі він здався? Навіть у заповіт не вписав! Ользі спадок перейде, то нехай і вирішує усі проблеми!

– Замовкни… – відрізав їй Павло.

– Батьку, я постараюся. Але мені ще треба вирішити одну термінову справу.

Олег Володимирович дуже сподівався, що син відмінить усі невідкладні справи і приїде до нього. Але так і не дочекався. Мабуть, заповіт був важливішим, ніж рідна людина.