У нас з чоловіком два синочки. Ми все мріяли про донечку, але мабуть не судилося. Хоча як не судилося – якраз таки судилося, бо вона в нас є. Тільки я її не народила, а знайшла.
Я саме запізнилася на останню маршрутку, то ж йшла додому пішки майже шість кілометрів. Автомобіля у нас не було, та й погода була не погана. Лежав сніг, але морозу не було сильного, як і хляпи під ногами.
На початку села я побачила, що лежить велика вівчарка. Тварин я дуже люблю, то ж підійшла до неї ближче глянути, чи не має вона якоїсь травми.
Собака лежала не порушно. Хоча очима дивилася на мене з далеку. Я не могла все ніяк збагнути що не так.
Підійшовши ближче я нахилилася. Погладила цю вівчарку і запитала чи її щось не болить. Раптом собака посунула своє тіло і я побачила маленький згорток. Там була дитина. Маленька новонароджена дитина.
Вона не плакала, спала. Це ж тільки подумати, яке велике серце у цієї вівчарки. Вона гріла знайдене маля своїм тілом. Хоча могла його, як це не сумно, з’їсти.
Мабуть, рятівниця доволі довго так лежала. Коли я підняла маля до себе на руки і закутала в свою куртку – сказала собаці йти з нами. Собака ледве на чотири лапи підвелася, а потім шкутильгала.
Чоловік був здивований. За одну мить у нього появилася і донька, і собака. Документи на донечку у нас зайняли трохи часу і нервів. Однак зараз ми всі разом і живемо однією дружньою родиною. Наші хлопці в захваті від нового друга, а от до крихітної сестрички підійти бояться.
