З самого початку мого шлюбу я намагалася знайти спільну мову зі свекрухою. Восемь років я терпіла, стримувалася, ламала себе заради миру в сім’ї. Після того, як ми з чоловіком переїхали із села до Києва, його матір — Надія Степанівна — дзвонила нам що тижня. І завжди одне й те саме: «Приїжджайте на вихідні, допоможіть!» Чи то буряки прополоти, чи хату підмалювати, чи допомогти її молодшій доньці Олені з ремонтом. І щоразу ми їхали. І допомагали.
А в мене, між іншим, не вісімнадцять років і не життя без турбот. Я працюю п’ять днів на тиждень, виховую двох дітей, веду господарство. В мене теж є свій дім, свої клопоти, і хоча б раз на тиждень мені хочеться… просто перевести дух.
Але Надія Степанівна сприймала нас як безкоштовних робітників. Варто було мені зітхнути, що втомилася, як одразу лунало: «Ну а хто ж, як не ви?» І якби це було щось справді важливе — але ні! Бувало, вона просила не приїжджати, а потім раптом дзвонила з новим «терміновим» дорученням — допомогти Олені поклеїти шпалери. Я їхала, наївна. І що ви думаєте? Поки я з рулеткою й шпателем метушилася по кімнатах, «працьовита» Олена приміряла перед дзеркалом новий манікюр і раз за разом гріла чайник.
Мій чоловік це бачив. Він не дурний, розумів, що нас просто використовують. Але мовчав — адже це ж мама. І я мовчала. Терпіла. Поки не настала межа.
Одного разу я просто перестала їздити з ним до матері. Без скандалів. Без пояснень. Просто залишилася вдома і сказала, що в мене свої справи.
Свекруху, звісно, це не влаштувало. Вона одразу почала розпитувати сина, чому я така «байдужа». Чоловік благав мене поїхати — «ну хоч для видимості». Але я більше не хотіла брати участь у цьому виставі.
Я втомилася. У свої тридцять п’ять я маю право відпочити у вихідний, а не прислужувати тим, хто сам пальцем не пошевелить. Я не бачила ні вдячності, ні поваги. Лише вимоги.
Тієї суботи я, нарешті, навела лад у своїй оселі. Постирала накопичене, приготувала смачну вечерю, а в неділю — уперше за довгий час — дозволила собі полежати на дивані з книгою. Було чудово. Доки не почувся дзвінок у двері.
На порозі стояла Олена.
Без вітання, без натяку на ввічливість вона одразу почала звинувачувати мене в егоїзмі. Мовляв, я груба, невихована, кидаю родину, ігнорую дзвінки свекрухи. Казала, що я зобов’язана допомагати — адже «ти тепер частина сім’ї».
Я спокійно вислухала, побажала гарного дня і закрила двері.
Але на цьому все не закінчилося. Ввечері того ж дня до мене завітала сама Надія Степанівна. З перших слів — звинувачення. Що я невдячна, що вона для нас усе зробила, а я тепер «зазналася» й не шаную старших. Я дивилася на неї, і в голові прокручувалися всі ті години, дні, вихідні, коли я мила, варила, копала, клеїла, прала — і все заради неї.
А вона зараз стояла в моїй хаті й вважала нормальним читати мені нотації.
І тут я зрозуміла: годі.
Я мовчки підійшла до дверей, відкрила їх і, не промовивши ні слова, показала на вихід. Свекруха, приголомшена, пробурчала щось, але пішла. А я сіла назад на диван, взяла книгу і з полегшенням видихнула.
Знаєте, це не злість. Це — захист. Це усвідомлення, що мій час і мої сили більше нікому не належать. І якщо я комусь і винна — то лише собі та своїй родині.
Того вечора я заснула з легким серцем. Вперше за багато років відчула себе вільною.
