Почала npuнижyвати бaбцю у магазині за те, що вона не могла дорахувати кoпiйки!

Розповім, як я одного разу сходила у магазин. Поруч зі мною стояла пані середнього віку з накачаними губами та натягнутими щоками, поруч її чоловік у зеленому спортивному костюмі. Описую я це все не просто так, а щоб ви краще розуміли, що це за люди.

У черзі я стояла після них, а перед ними – старенька бабуся. Набрала продуктів по акції та кілька бананів. Всі гроші віддала і почала рахувати копійки. Періодично вони падали у неї з рук, інколи я встигала їх підійняти, а інколи вона сама. Весь цей час вона витрачала на те, щоб підрахувати їх.

Звісно, пропустити це просто так двоє «мажорів» не могли. Вони наочно позіхали та качали головами. Мені було бридко від них, адже я така клієнтка, як і вони, але чомусь розумію стареньку і не намагаюсь її присоромити. Якби могла, то б радісно заплатила за бабусю, щоб лише не бачити ці незадоволені обличчя.

– Не можу я більше цього терпіти! – крикнула касирка. – Відійдіть та збоку рахуйте свої копійки. Мені потрібно обслуговувати нормальних клієнтів!

– Ой, і як таких взагалі у магазини пускають? По них же відразу видно, що вони лише копійками й можуть розплатитися!- говорила «мажорка», яка стояла попереду мене.

– О так, невже не можна охоронця поставити, щоб таких не пускали? – озвався її чоловік.

– Ой, якби ж ми могли… Та наше керівництво робить спеціальні акції для таких… Ось вони сюди і йдуть всі… Ніяких нервів вже на це немає.

Я очікувала такої реакції від двох неприємних клієнтів, але від касирки така нахабність була просто нестерпною.

– Як у вас язик повертається так говорити до милої бабусі? Може, ви хочете, щоб і до ваших батьків говорили так само? – розізлилась я, звертаючись до них.

– Це взагалі не ваша справа, – відповіла касирка. – Стоїте на касі, то стійте. Ви тут ніколи не працювали, щоб вирішувати, до чого у мене язик має повертатися!

За секунду з черги почувся голос. До нас вийшов солідний чоловік середнього віку.

– Доброго дня, прикро повідомлювати вам, – звернувся він до касирки, – але від сьогоднішнього дня ви у нас не працюєте, але перед цим ви маєте оплатити чималий штраф за недотримання своїх обов’язків. І ще, – у цю мить він покликав до себе охоронця. – Візьми кошика та допоможи цій бабусі вибрати найкращі продукти на місяць. Звісно, це і буде штрафом для нашої «звільненої».

– Ви чого тут взагалі керуєте? Думаєте, що я повірю у цей цирк? – кричала касирка.

– Ну, вам доведеться повірити, тому що я управитель цього магазину.

– Та що це за клоунада? Я знаю свого керівника!

– Ви знаєте лише керівника цього магазину, а я управитель цілої мережі, – відгукнувся він, даючи зрозуміти, що йому ця робота набридла.

Касирка пішла геть, а на її місце швиденько поставили нову. А через мить, виходячи з магазину, я почула розмову охоронця та того самого солідного чоловіка.

– Я тобі буду виділяти щомісяця премію 500 гривень за те, що ти цій бабусі продуктів на одну тисячу купуватимеш, але з фото звітом, добре? І занесеш їй додому? – промовив керівник, а охоронець лише радісно погодився.

От значить, як виглядає справжня справедливість.