Собака, який все життя сумував за своїм господарем

Коли не стало мого дідуся. То в нього в селі залишилося багато тварин у господарстві. Хвороба так швидко його забрала, що ніхто навіть цього не очікував. Після нього залишилося багато тварин. Коні, корова, різна домашня птиця, поросята – все це пішло на базар та по сусідах. А ось що було робити з його собакою та котом. Їх ніхто не хотів брати, а тим паче купляти. А вигнати їх на вулиці мені не дозволяла совість та пам’ять про дідуся. Він би ніколи не дозволив, щоб його друзів залишили на вулиці. Я неодноразово бачив, як він ділив з ними свою їжу. На три частини. Всім порівну.

Ось так два мешканці далекого селища у Волинській області переїхали до Києва та стали столичними жителями. Спочатку для них було незвично мешкати у квартирі. Собака, який все життя прожив надворі не розумів, що сталося. Чи це покарання за якийсь його негарний вчинок, чи навпаки дяка, адже в мисці завжди була їжа й не потрібно більше було ховатися від холоду. З котом було важче. Він напевно оцінив теплу батарею, але скільки суму було в його очах, коли він сидів на підвіконні та дивився на вулицю. Він був не зовсім домашнім котом. У дідуся він мав вибір коли прийти, коли піти, міг цілий тиждень не з’являтися вдома, гуляти по всьому селі та полювати на свою здобич. А тут від стіни до стіни й ніяких розваг. Але з часом він звик.

А ось собака все ніяк не міг забутися дідуся. З села ми забрали старі настінні фото та фотоальбоми. Одну велетенську фотографію я вставила у гарну нову рамку й повісила на стінку. Це була фотографія з золотого весілля моїх дідуся та бабусі. Саме під цією фотографією постійно спав пес. А інколи я бачила як він дивлячись на неї починав скавчати. Наче плакав. Це ж як він любив свого господаря. Довелося навіть сховати фото, щоб зайвий раз не засмучувати чотирилапого.