Після походу до anтеки грошей зaлишилося зовсім мaлo, лише десять гривень. А дорога додому коштувала вдвічі більше. Водій вiдмoвився везти

Мені часто доводиться їхати за кермом в робочий час, бо постійно виникають якісь робочі питання, які потрібно вирішувати. Я власниця мереж кав’ярень у невеличкому містечку. Сама живу за містом, тому постійно за кермом.

Одного вечора восени я трохи затрималася у місті, а тому їхала додому, коли уже темніло. Надворі було прохолодно. Раптом я побачила, що біля автобусної зупинки стоїть уже вщент замерзла бабуся. Я зупинилася, відчинила двері, вийшла з машини й запитала, чи не потрібна моя допомога. Старенька, видно, не дочувала, але на мене звернула увагу. З подивом крикнула: «Доню, ти куди їдеш? Бабця вже задубіла». Я не стала розповідати свій маршрут, то вже було другорядне. Я розуміла, що мене вдома чекають діти, але залишити стареньку далі мерзнути я не могла.

Я відчинила двері, посадила бабусю, і попросила просто вказувати дорогу або назвати адресу. Виявляється, бабуся була в лікарні, де їй виписали рецепт. Після походу до аптеки грошей залишилося зовсім мало, лише десять гривень. А дорога додому коштувала вдвічі більше. Водій відмовився везти, син далеко за кордоном, приїхати не може. От і довелося чекати наступного автобуса, з надією, що хоч той візьме.  Але надії було мало.

Дорогою вона розповідала мені про свою молодість, як працювала вчителькою все життя, а теперішня її пенсія майже повністю спрямована на ліки. А жити доводиться дуже скромно, частково допомагають діти. Але й у них свої родини й витрати. Тому старість виявилася не легкою. Усю дорогу я слухала цю розчаровану жінку, і мені її було по-справжньому шкода. Сльози наверталися на очі через те, що через теперішню Bлaдy такі от прості люди змушені страждати. І найгірше те, що вони все життя служили цій країні і, певно, ще б продовжували, просто роки вже не ті, й нікому стали непотрібними.

От і дісталися ми хатини, жінка щиро дякувала й запрошувала на чашку чаю. Я погодилася, бо розуміла, їй хочеться з кимось поговорити, вилити душу. Так за розмовами ми провели ще годину. А на кінець вона подарувала мені іконку-оберіг в дорогу з найкращими побажаннями. Як це було приємно і щиро.

Закликаю, люди, будьмо ввічливими й робімо хоч маленьке добро, яке від нас залежить. Країна починається з кожного з нас!