Моя сповідь: як я могла відм0витися від дитини і в1ддати її до 1нтернату?

У нашому світі матері можуть відмовлятися від своїх дітей і просто залишати їх в інтернаті. Слово завжди залишається за жінками. За повнолітніми жінками – особливо.

Моя історія просто жахлива і моторошна. Я завагітніла у шістнадцять років. Батько дитини не збирався зі мною зв’язуватися і просто втік після того. Я не знала навіть його адреси і більше ніколи у житті не бачила його.

Я зрозуміла, що вагітна, коли вперше відчула рухи мого сина у животику. Але батькам боялася повідомляти. Вони у мене люди суворі – зразу б змусили робити аборт. А я не хотіла вбивати дитину. Але згодом, коли мій живіт почав округлюватися, батьки повели мене до лікаря. Вони все зрозуміли і наполягали на тому, що цієї дитини треба якимось чином позбутися. Адже це сором для них!

Я втекла від них. Не хотіла чути їхнього вироку. До пологів мені залишався місяць. Добре, що надворі було літо. У мене було трохи заощаджень, тому я могла купити собі хоч якогось хліба. Я жила на вулиці, ночувала на вокзалі, у парку на лавці, у підвалі. І все тому, що хотіла вберегти свою дитину. Погано, що мене не розуміли батьки.

Коли я народила синочка і приклала його до грудей, то відчула неймовірне щастя. Та мої батьки знайшли мене. Вони вимагали, щоб я залишила дитину, бо додому мене з нею вони не пустять. Я не знала, що мені робити. Мені не було куди іти.

В один момент я зрозуміла, що ми з сином просто пропадемо. Йому дійсно буде краще в дитячому будинку, ніж зі мною на вулиці. І я написала відмову від сина.

Я довго плакала після цього. Не знала, як я буду без малюка. Я ж встигла звикнути до нього. Через декілька тижнів я примчала до будинку маляти, щоб побачити його. Але дізналася гірку правду: його забрала інша сім’я. Напевно, мої батьки цьому теж посприяли. Я довго страждала від того. Заспокоювала себе тільки тим, що моєму сину добре, а що могла йому я дати? Але ж я все таки не вбила його, не посміла.

Минали роки. Я зустріла порядного хлопця і вийшла за нього заміж. Дітей у нас з ним не було. Перші пологи у ранньому віці дали ускладнення, тому я не могла більше мати дітей.

Я мріяла про дитину, якій би могла віддати всю любов. Але мене очікували лише біль і страждання.

Та мій син розшукав мене. Через двадцять років! Я боялася, чи зрозуміє він, чому я тоді так вчинила. А син усе зрозумів. Він просто сказав, ніжно обіймаючи мене:

– Якби ти не важилася мене народити, послухала батьків і зробила б аборт, мене б не було на світі.