Ніколи б не подумав, що стаpicть проведу у маленькій уб0гій кімнаті

Звуть мене Петро Павлович. У молодості з дружиною придбали трикімнатну квартиру. Але тепер мені доводиться жити у маленькій кімнатці, в яку погано потрапляє сонячне проміння. На стінах цвіль від того.  Мені тут темнo й хoлoдно. Я просто зaдuхаюся тут. В цьому приміщенні є лише ліжко та старенька шафа.

Зате дві інші великі кімнати займає донька з зятем. Там у них ремонти дороговартісні. А в моєму помешканні – все старе, все за часів, коли ще з дружиною своє гніздечко облаштовували. Казав дітям: дам пенсію на матеріали, нехай зроблять мені світлу кімнату. А їм ніколи все. Годують мене своїми обіцянками, відкладають на потім.

Я запитував, чи не соромно їм так жити. Виселили мене від себе, наче непотріб якийсь. А Ніна, донька моя, відповіла:

– А ти хочеш, щоб ми жили у цій кімнаті? З онуками твоїми? У маленькій, незатишній кімнаті?

Я навіть не знав, що робити мені. Зять запропонував іншу ідею:

– Давайте переїдемо у невеличке містечко. Там нерухомість дешевше. Цю квартиру продамо, а там придбаємо дві – нам купимо житло і вам буде якесь помешкання.

Але чому я повинен на старості скитатися по чужих квартирах? У мене своя є, законна. Я хочу тут жити, при дітях та онуках. Зрештою, я їм не заважаю. Вони самі по собі, я сам. Частенько буває, що і їсти собі готую. Онук постійно до мене забігає, ми з ним спілкуємося щодня. Я потрібний йому.

Спочатку квартира належала чотирьом: мені, дружині, доньці та сину Євгенію. Але син одружився, виїхав за кордон на заробітки. Дружина померла давно. А Ніна привела зятя у нашу квартиру. Вони збиралися пожити тут тимчасово, доки гроші назбирають на власне житло. Але потім я відмовив їх. Нехай живуть зі мною. Старість не хотілося у самотності доживати. А вони он які вдячні! Виселили мене у кімнату, де мені страшенно не подобаються умови!

Тепер мені свої правила установлюють. А все тому, що колись син (перед поїздкою за кордон) програвся в казино. На ньому висіла велика сума грошей. Щоб віддати борг, він вимагав продати свою долю квартири. Звичайно, я цього не міг дозволити. А донька знайшла компроміс: вони з зятем заплатили гроші за частину Євгенія.

Тепер зараз мені це постійно нагадують:

– Ми за цю квартиру великі гроші віддали. Більша її площа – по праву наша, адже викупили її у вашого невдячного синочка. Тому якщо не подобається так жити – ми нікого не тримаємо.

Потім донька завагітніла вдруге. У квартирі зробили ремонт. Мене виселили у маленьку кімнату, без ремонту. А в моїй колишній кімнаті облаштували спальню.

Не думав я, що так старість доживатиму. І зять, і донька вважають, що у мене нормальні умови. Мені купили нове ліжко. Але мені тут вовком хочеться вити!