Все свідоме життя я нeнaвuдiв свою маму!

Мою маму звати Люся, і все життя я соромився виходити нею на люди чи показувати її фотографію, тому що у неї є лише одне око.

Хоч моя мама працювала головним кухарем у школі, щоразу при зустрічі з нею, я удавав, що не знаю її. Одного разу вона покликала мене до себе прямо у їдальні, де сидів весь клас, спочатку я не хотів реагувати, але всі й так зрозуміли, що вона звертається до мене. Тоді всі мої однокласники побачили мою однооку маму.

Після цього випадку я був дуже злий на маму, довго горланив на неї, щоб вона більше мене не ганьбила у школі, ніколи не підходила та не кликала. Мама нічого не відповідала, понуро опустила голову.

Мабуть, тоді я й усвідомив, що можу ображати її, а вона лише опускатиме голову. Я припинив контролювати все, що говорю, з мого рота вилітали огидні речі, а вона лише мовчала. Мені було абсолютно все одно, що вона відчуває, хоч я і знав, що нерідко після моїх слів вона закривалась у ванній та плакала. Я ненавидів її, тому зневажав її навіть за сльози.

Закінчивши школу, я одночасно працював та навчався, щоб мати змогу швидше виїхати з міста. Згодом, я таки отримав хорошу посаду у столиці й поїхав туди. Я отримав все про що мріяв — престижна робота, власний будинок, хороша дружина та двоє дітей.

Одного дня до мене приїхала мама, коли мої діти почали над нею сміятися, то я знову відчув той сором за неї, як у школі, й прогнав її. На порозі вона вибачилась і пообіцяла більше мене не турбувати. Я не хотів її слухати.

Через пів року мене запросили на зустріч однокласників, я відправився на неї, а після святкування щось штовхнуло мене поїхати додому, подивитися, що там змінилось.

Двері мені ніхто не відкривав, ключів ніде не було, тому я відправився до сусідки, яка й розповіла мені, що мами не стало тиждень тому, але вона просила передати мені лист. Скажу чесно, що після звістки про її смерть я навіть не засмутився, усередині мене була порожнеча. Я кивнув, забрав лист і пішов у квартиру, ключі до якої дала мені та сама сусідка.

Я довго розглядав свої дитячі фотографії, а тоді таки взявся читати мамин прощальний лист: «Синку, останнім часом моє здоров‘я зовсім нікудишнє, я все частіше відчуваю потребу у написанні цього листа.

Мені шкода, що наше життя склалось так, що ти ненавидів мене, й був змушений соромитися мого зовнішнього вигляду, але прийшов час відкрити тобі правду.

Коли тобі було 4 роки ти грався з дітьми на вулиці й через нещасний випадок втратив одне око. Я витратила всі збирані мною гроші з дитинства на те, щоб оплатити тобі дорогу операцію і пересадити тобі моє око.

Я рада, що змогла допомогти тобі бачити світ двома очима і надіюсь цю частинку мене ти любиш, бо я завжди любила всього тебе.

Надіюсь, ми зможемо пробачити один одного. Люблю тебе, сину!»

Протягом прочитання листа та після я дуже довго плакав. Мені вперше було так соромно перед мамою за те, що я весь цей час був таким ідіотом. Мені так хотілось стати перед нею на коліна і попросити пробачення за всі погані слова, але було вже пізно.

Зараз я усвідомлюю, що наробив, і мені дуже шкода, що все так склалось, але я надіюсь, що мама мене пробачить, а поки я спробую пробачити сам себе.