Ми з чоловіком переїхали жити за місто приблизно шість років тому. Нашому старшому синочку якраз виповнився рік. Ми обоє постійно працюємо в ноутбуках і хотіли, щоб наш син мав простір, щоб бігати і бавитися. А потім ще й донечку народили.
У місті сильно не побігаєш, та й ми не можемо постійно гуляти. Потрібно ж працювати. Тому і купили будиночок в селі. Маленький та старий. За неповних сім місяців бригада майстрів його добудувала, зробила ремонт і перетворила на сучасний дім.
За парканом від нас жила старенька бабуся Лідія Миколаївна. Спочатку до неї приїздили і діти і онуки, а потім в один момент їх слід простив.
Я не розпитувала сусідку що трапилося, але часто просила нас принести з магазину то хліба, то з аптеки ліки. Сама не могла ходити, бо мала хворі ноги. Та одного дня вона розповіла мені свою історію. Я навіть просльозилася. І після цього моменту навідую стареньку щодня. Шкода мені її.
Лідія Миколаївна була вчителькою в місцевій школі. Навчала діток української мови та літератури і часто сама писала вірші. Та такі вірші, що за серце хапають, настільки душевні.
Коли їй виповнилося сорок років – помер її чоловік, прямісінько у день її народження. Вона залишилася сама з дітьми. Їй було важко, але якось дала собі ради. Навіть дітей житлом забезпечила.
Від чоловіка залишилася трикімнатна квартира його батьків, яку жінка продала і купила дві маленькі квартири для обох синів.
Діти Лідії Миколаївни одружилися і навідувалися до неї ледь не щотижня. Спочатку з дружинами, а потім і з дітьми. Та в один момент ці візити припинилися.
Причина через яку сини відмовилися від рідної мами – проста і до жахіття абсурдна. Сини хотіли більші квартири, бо у своїх їм тісно і тому вирішили вмовити Лідію Миколаївну продати свій будиночок в селі і переїхати жити до кожного з них по черзі.
Бідолашна жінка відмовилася. Вона і так з чоловіком забезпечила дітей житлом. А гостювати по черзі у кожного з них вона не хотіла. Вона старенька, ноги не слухають її. Та й хочеться на старості літ мати власний куточок.
А сини в будь-який момент можуть її викинути з свого життя на вулицю чи в будинок пристарілих. Хоча, вони вже це зробили, як почули мамину відмову від їхньої ідеї. Майже рік не цікавляться найріднішою людиною.
А мені шкода сусідку. То ж я щодня ходжу до неї і приношу продукти і ліки. Навіть грошей за це не беру. Мені важко уявити, що колись на її місці й я можу опинитися. Хоча, сподіваюся, що мене така доля не настане.