Фаїна ледь вибралася з автобуса. Ноги як дерев’яні, суглоби болить, а валіза ніби подвоїлася у вазі. Пасажири швидко розбирали свої речі, розходились, залишаючи за собою лише шелест кроків та гуркіт від’їжджаючого транспорту. Фаїна, як завжди, не поспішала. Дома її ніхто не чекав. Вона відійшла трохи вбік, глибоко вдихнула повітря, насичене запахом мокрого листя, і вперше за довгий час відчула, що повертається не просто до квартири — вона повертається додому.
Її шкільна подруга давно запрошувала у гості. Вони провели тиждень на дачі — природа, тиша, нескінченні розмови. Але до кінця Фаїна зрозуміла: їй бракує власного ліжка, своєї улюбленої чашки для чаю та навіть тихого цокання кухонного годинника.
Чоловік помер сім років тому. Спочатку вона плуталася, не знала, як жити сама. А потім звикла. Донька вийшла заміж, поїхала до Києва — дзвонить нечасто. Самотність стала звичною, як стара хустка, якою вкриваєшся холодними вечорами.
— Жінко, це ваш? — водій показав на валізу, яка самотньо стояла біля автобуса.
— Мій, — кивнула Фаїна і потягнула її до зупинки.
Автобус мчав мокрою дорогою, у калюжах відбивалися шматочки неба. Місто зустрічало знайомими будинками, звичними краєвидами, сивими тополями біля тротуару. Тут вона виросла, вийшла заміж, народила дитину — а тепер поверталася, ніби з довгого кола, у ту саму точку.
Біля під’їзду, як завжди, сиділи дві вічні вартові — Наталя й Ніна. Обидві круглі, як палянички, постійно щось обговорювали і з-під лоба оцінювали кожного перехожого.
— Ти звідки, Фаїнко? — одночасно встромили в неї погляди.
— До подруги їздила, — коротко відповіла вона, вже тягнула руку до дверей, але її зупинили.
— Поки тебе не було, у вас там ціла революція!..
— У сорок третю квартиру заселилася! Дівчина, як жердина, — на вінику схожа!
— Нову меблі завозили! Джип під’їжджав! Кіт у неї білий, пухнастий!
— Кокотка, одразу видно! Чоловік у неї старий, міг би і за батька пройти!
Фаїна мовчки вислухала — сусідки, як завжди, знали все й усіх. Хоч на ринок іди — розкажуть, хто з ким і навіщо. Головне, що ремонт робили без неї — стіни не тряслися від перфоратора.
Квартира зустріла тишею і запахом знайомого пилу. Чайник на плиті, гарячий душ, улюблена чашка — все на місці. Вона тільки сіла перед телевізором, як у двері постукали.
На порозі стояла та сама «жердина». Дівчина справді була надзвичайно гарна: засмага, світле волосся, короткі шорти, тонкі руки. Але в очах — щось глибше: втома, обережність, сум.
— Добрий день, я ваша нова сусідка. Почула кроки, вирішила познайомитися. Мене звати Соломія.
Ім’я прозвучало несподівано просто. Не Мілана, не Аліна — Соломія.
Фаїна запросила її на чай. Дівчина виявилася вихованою, розумною. Без жеманства, без пихи.
— Напевно, вже про мене багато чого наговорили? — усміхнулася Соломія.
— Дещо чула, — чесно відповіла Фаїна. — Але я вірю очам.
Соломія не відразу, але розкрилася. Розповіла свою історію: про пияка-батька, про втечу з рідного села, про чоловіка, який прихистив, дав житло, освіту. Один-єдиний у її житті. Так, він був одружений. Але вона ні в кого нічого не забрала.
— Люди судять по обкладинці, — тихо сказала Фаїна. — А в середину не заглядають. Не хвилюйся, я тебе розумію.
Помалу між ними виник зв’язок — тихий, теплий, майже родинний. Фаїна навіть запросила Соломію на свої іменини. Сусідки скривилися: «Ти й її покликала?» — але потім прийшли самі. У блискучих сукнях, із закусками, з недовірою.
Соломія допомагала нарізати салат, була в брюках і блузці — скромна, добра, привітна. Навіть Наталя з Ніною поступово відтанули. А коли Соломія заспівала «Червона рута», підхопили всі. До кінця вечора, добре нагрузившись, чоловік однієї з них розкидав компліменти наліво і направо. Але ніхто не образився. Того вечора вони були майже подругами.
А потім почалося справжнє життя. Соломія знайшла роботу, вийшла заміж, народила доньку. Ніна допомагала сидіти з дитиною, Наталя приносила борщ.
Минуле забулося. Залишилася лише тепла, справжня жінка на ім’я Соломія — з добрим серцем, з щирим поглядом. І хіба це не головне?
Кожному в цьому житті потрібен шанс. А іноді — просто той, хто скаже: «Я тебе розумію».
