Знайшов доньку через два роки. Вона жебраkувала на залізничному вокзалі

Я одружився на дівчині цuганської крові. Така вона гаряча, пристрасна була, запальна. Коли я побачив її на концерті, не міг погляду відвести. Чорнява, струнка, волосся довге, чорне, як смола. Її зовнішність спокушала мене. Дивився на цю кралю та мріяв, щоб вона моєю стала. І ця думка матеріалізувалася. Якби я знав, чим це обернеться, то й на захід би той не ходив.

Коли концерт закінчився, моя компанія підійшла до їхньої, щоб познайомитися. А що цікаво – дівчина ця не була у гурті циганів! Вона навчалася в училищі нашого міста на швачку. Разом з іншими студентками, з якими жила у гуртожитку, Лала пішла відпочивати. На диво, вона ще й виявилася цікавою співрозмовницею. Ми з нею швидко почали спілкуватися. Гуляли парком, потім зайшли у кафе. Мені вона страшенно подобалася. Та я не знав, що наша зустріч стане фатальною.

Наш роман набирав обертів. Через місяць я запропонував Лалі одружитися. Вона погодилася. Весілля ми не грали. Тільки розписалися у РАГСі. Її батьки навіть не приїхали до нас. Лала не пояснила чому. Я міг тільки здогадуватися, що вони були проти цього шлюбу.

Через дев’ять місяців у нас народилася дівчинка. Красива, чорноброва, кароока. Назвали ми її Дар’єю. Тільки от наше сімейне життя з Лалою не складалося. Вона була дуже темпераментною жінкою. Жила не розумом, а лише емоціями. Я не знав, що й коли від неї очікувати. Вона була непередбачуваною.

Шкода, що ми не обговорили модель наших сімейних стосунків відразу. Не знав я, як важко буде жити з цією жінкою. Чи то післяпологовий стан на неї так впливав, чи характер, та вона добряче моєї крові випила.

А одного разу, після чергової сварки, Лала просто зникла. З нашою донькою. Я повернувся додому з роботи – а їх немає. Не було речей ні Лали, ні Дар’ї. Лише записка на невеличкому шматочку паперу, а на ній декілька слів: «Не шукай нас. Повернулися додому». А я й не знав, де шукати. Боже, я навіть не знав, де шукати! – ці думки з’їдали мене.

Я кинувся до залізничного вокзалу, до автобусної станції, та ніде не знайшов їх. Найбільше я тривожився за донечку. Заспокоювало лише те, що Лала любила нашу доньку. Думаю, що вона б не скривдила її.

Довгий час відчай терзав мою душу. Так минуло два роки. Я навіть змирився з тим, що більше ніколи не побачу свою Дар’ю. Я продовжував шукати, та то все було безрезультатно. Але я вірив, щиро вірив у диво…

Одного разу я поїхав у відрядження до іншого міста. Назад вирішив повернутися потягом, а не автобусом. Так було зручніше. Я йшов, не поспішаючи, до залізничного вокзалу. Потяг мій від’їжджав через годину, тому я розглядав усе довкола, звертав увагу на оточуючих.

Раптом я почув гарну мелодію і спів дітей. Поглянув у той бік, вирішив дати якусь гривню малим жебракам. Але яке у мене було здивування, коли серед гурту дітей я впізнав свою Дар’ю. Вона стояла обшарпана, брудна, з нечесаним волоссям.  Я став роздивлятися дівчинку. Так, це дійсно була моя Дар’я.

Я тихо запитав, так, щоб не злякати дитину:

– Ти мене не пригадуєш?

– Ні… – відповіла вона.

«Боже, вона ж забула мене навіть!» – подумав я.

– Донечко, я ж тато твій. А пам’ятаєш пісеньку про лиску? – і я почав наспівати їй пісню, якою заколисував її колись. Це була її улюблена пісенька.

Очі дитини забігали. Вона почала пригадувати мене!

У той же день я забрав дитину додому. «Дякую тобі, Боже, за твоє милосердя! Нарешті ти зробив диво й для мене» – ледь не плакав я, відмиваючи свою донечку від бруду. Я розчесав її, нагодував і знову приколисав її улюбленою пісенькою.

Як пізніше виявилося, Дар’я давно жила з вуличною дітворою. А Лала кудись зникла у пошуках нового кохання. Такий темперамент у неї!

Я подав до суду. Нас розлучили з Лалою. Дар’я залишилася офіційно зі мною. Та Лала особливо цим не переймається. Ми з нею чужі люди, та й за дитину вона не переживає. Аби навіть вона просилася побачитися з Дарією, я б, напевно, не дозволив. Більше не довіряю цій жінці.

Така історія була у моєму житті. Пізніше я зустрів привітну та спокійну жіночку Олену, українку, як і я. Вона допомагала мені виховувати доньку. Ми одружилися. А тепер і спільного сина виховуємо.